— Звичайно, це картина для художників, — погодився Філіп. — Можу повірити, що профан не бачить у ній нічого такого.
— Хто? — перепитав Гейворд.
— Профан.
Як більшість людей, що плекають свою цікавість до мистецтва, Гейворд страшенно хотів завжди мати рацію. Він був догматиком із тими, хто не наважувався наполягати на власній думці, і безхребетним із самовпевненими. Філіпова переконаність його вразила, і хлопець погодився з думкою, що тільки художник може оцінювати картини, хоча казати так було справжнім нахабством.
За кілька днів Філіп із Лоусоном влаштували свою вечірку. Кроншоу зробив для хлопців виняток і погодився скуштувати їхню їжу; а приготувати її запропонувала міс Челіс. Художницю не цікавили особи жіночої статі, тому від пропозиції запросити інших дівчат їй на допомогу вона відмовилася. Клаттон, Фланаґан, Поттер і ще двоє студентів облаштовували вечірку. Меблів не вистачало, тому столом слугував постамент для натурників, а гості могли сидіти на валізах, якщо заманеться, або просто на підлозі. На вечерю подавали
— Рапунцель, Рапунцель, розплети свої коси, — сказала вона раптом.
Потім дівчина елегантним рухом розв’язала стрічку, і пасма волосся розсипалися на плечі. Вона змахнула головою.
— Із розпущеним волоссям мені завжди зручніше.
Здавалося, наче міс Челіс зі своїми великими карими очима, тонким аскетичним обличчям, блідою шкірою та високим лобом зійшла з картини Барна-Джонса. Вона мала чарівні видовжені руки, а в її пальці глибоко в’їлися плями від нікотину. Дівчина вдягалася у вільне фіолетово-рожеве та зелене вбрання. Своєю зовнішністю вона нагадувала про романтику Гай-стрит у Кенсінґтоні. Дівчина до безглуздя захоплювалася естетикою, але залишалася досконалим створінням, доброю та з легким характером, а вся її претензійність була поверховою. У двері постукали, і всі відгукнулися радісними вигуками. Міс Челіс підвелася й відчинила. Вона взяла баранячу ногу і тримала її високо над собою, наче несла на тарелі голову Іоана Хрестителя; не випускаючи з рота цигарку, дівчина просувалася вперед урочистими плавними кроками.
— Слава тобі, донько Іродіади[204], — вигукнув Кроншоу.
М’ясо з’їли зі смаком, приємно було спостерігати, з яким здоровим апетитом взялася за нього блідолиця панянка. З обох боків від дівчини сиділи Клаттон і Поттер, та кожному було відомо, що жоден із них не міг назвати її надмірно сором’язливою. Люди здебільшого набридали міс Челіс за шість тижнів, але вона добре знала, як поводитися потім із джентльменами, котрі віддали їй свої серця. Коли кохання минало, вона відмовлялася поводитися з кавалерами недоброзичливо, і ставилася до кожного по-дружньому, хай навіть близькості вже не було. Дівчина весь час кидала на Лоусона меланхолійні погляди. На його
— Я навіть не знаю, у них досконалий смак чи мене ось-ось знудить, — оголосила вона, досхочу наївшись.
Незабаром подали каву та коньяк. Поспішаючи, аби запобігти небажаним наслідкам обіду, усі зручно вмостилися і запалили цигарки. Рут Челіс не могла робити нічого, не прибравши аристократичної пози, тому вишукано прилаштувалася біля Кроншоу й поклала свою досконалу голівку йому на плече. Непевним поглядом вона вдивлялася у темні обриси майбутнього й час від часу кидала на Лоусона довгі медитативні погляди та глибоко зітхала.
Потім настало літо, і молодь охопила жага мандрів. Блакитне небо кликало ближче до моря, а приємний вітерець, граючись листям платанів на бульварі, вабив за місто. Геть усі запланували поїхати з Парижа; вони обговорювали, полотна якого розміру зручно буде прихопити з собою; скуповували панно для етюдів; сперечалися про переваги різноманітних місць у Бретані. Фланаґан та Поттер вирушали до Конкарно; місіс Оттер із матір’ю, інстинктивно схиляючись до банальщини, поїхали до Понт-Авена; Філіп із Лоусоном вирішили помандрувати лісом Фонтенбло, а міс Челіс знала чудовий готель поблизу Морé, де можна було багато чого намалювати. Місцина ця була розташована неподалік від Парижа, а хлопці раділи можливості заощадити на квитках на потяг. До того ж там буде Рут Челіс, а Лоусон захопився ідеєю намалювати її портрет під відкритим небом. У Салоні вже тоді виставляли чимало портретів людей у садках під променями сонця, з примруженими очима й зеленими відблисками на обличчі від осяяного сонцем листя. Хлопці кликали Клаттона з собою, але йому хотілося провести літо наодинці. Він щойно познайомився з творчістю Сезана і прагнув побувати в Провансі; мріяв про важкі небеса, з яких, наче краплі поту, сочилася розпечена синява, про широкі білі запилюжені дороги, про бліді дахи, з яких сонце випалило кольори, і про сірі від спеки оливкові дерева.
Напередодні їхнього від’їзду, після ранкових занять, Філіп, складаючи свої речі, звернувся до Фанні Прайс.
— Завтра я від’їжджаю, — радісно повідомив він.
— Куди? — рвучко перепитала вона. — Ви ж не їдете назавжди? — Її обличчя витягнулося.
— Мене не буде до кінця літа. А ви нікуди не їдете?
— Ні, я залишаюся в Парижі. Думала, ви теж плануєте залишитися. Я сподівалася, що… — Дівчина змовкла і здвигнула плечима.
— Але тут буде страшна спека, хіба ні? Погано, що ви залишаєтесь.