Тягар пристрастей людських

Засмучені вуста художника викривилися у ледь помітній посмішці, і він запитав:

— Ви живете десь поблизу?

Філіп пояснив, де його студія. Фоне розвернувся.

— Ходімо туди. Покажете мені свої роботи.

— Зараз? — здивовано вигукнув юнак.

— Чому ні?

Кері не знайшов, що відповісти. Він мовчки йшов поруч із майстром і кепсько почувався. Йому ніколи не спадало на думку, що Фоне захоче просто тут і зараз подивитися на його роботи; хлопець гадав, що зможе якось підготуватися, запитає вчителя, чи той не заперечуватиме проти якоїсь майбутньої дати, а може, навіть дозволить принести картини до своєї майстерні. Кері тремтів від напруження. У глибині душі йому хотілося, щоб Фоне поглянув на його роботи, і на його устах з’явилася довгоочікувана усмішка, щоб учитель потиснув йому руку і сказав: «Pas mal[222]. Продовжуйте, друже мій. У вас талант, рідкісний талант». Філіпове серце тануло від цієї думки. Оце так полегшення, оце так радість! Тоді б йому вистачило сміливості; хіба лякають когось труднощі, злидні та негаразди, якщо попереду майорить досяжна мета? Він так важко працював, буде жорстоко, якщо все його працелюбство виявиться марним. Аж раптом, здригнувшись, Філіп пригадав, як ці самі слова казала йому Фанні Прайс. Вони наблизилися до будинку, і хлопця накрило хвилею паніки. Якби йому вдалося наважитися, він одразу попросив би Фоне піти геть. Йому не хотілося знати правду. Вони увійшли всередину, і concierge передала Філіпові листа. Він глипнув на конверт і впізнав почерк дядька Вільяма. Фоне йшов сходами за ним слідом. Кері не міг вигадати, що сказати, а вчитель мовчав, і тиша діяла на нерви. Усередині викладач сів, а Філіп, не кажучи жодного слова, поставив перед ним картину, яку відмовилися прийняти в Салон. Фоне кивнув, але продовжував мовчати, і тоді Кері показав йому два портрети Рут Челіс, кілька пейзажів, які він намалював у Море, і численні етюди.

— Ось і все, — сказав він нарешті, нервово засміявшись.

Мосьє Фоне скрутив собі цигарку і підпалив її.

— Капітал у вас невеликий? — нарешті поцікавився він.

— Дуже невеликий, — погодився юнак, і відчув, як похололо в грудях. — На нього не проживеш.

— Немає нічого принизливішого за постійні думки про те, як прожити. Я ненавиджу людей, котрі зневажають гроші. Вони або лицеміри, або дурні. Гроші — це шосте почуття, без якого не вдається сповна насолоджуватися п’ятьма іншими. Без пристойного заробітку втрачається половина можливостей, котрі дає нам життя. Однак слід залишатися обачним і не витрачати ані на шилінг більше від заробленого. Ви ще почуєте, як люди кажуть, що бідність — це найкраща пора для митця. Вони просто ніколи не відчували, як її метал вгризається в плоть. Вони не знають, якими слабкими від неї стають. Вона змушує постійно принижуватися, відрізає крила, зжирає душу, наче рак. Ми говоримо не про багатство, а про гроші, які допоможуть не втратити гідність, безперешкодно працювати, залишатися щедрими, чесними та незалежними. Я щиро співчуваю митцю, — байдуже, письменникові чи художнику, — життя якого цілком залежить від його мистецтва.

Філіп спокійно склав картини, які показував учителю.

— Схоже, ви не вірите, що в мене є шанси на успіх.

Мосьє Фоне ледь помітно здвигнув плечима.

— У вас є певна спритність рук. Ніщо не заважає важкій праці та наполегливості зробити з вас акуратного та досить майстерного художника. Є сотні гірших за вас художників і сотні нічим не кращих. У ваших роботах я не помітив таланту, лише працьовитість і тямущість. Ви назавжди залишитеся посередністю.

Філіп змусив себе відповісти впевненим тоном:

— Я щиро вдячний, що ви завдали собі стільки клопоту. На більше я навіть не міг сподіватися.

Мосьє Фоне підвівся і вже збирався йти, але передумав, зупинився і поклав руку Філіпу на плече.

— Але якщо вам потрібна моя порада, я б сказав так: міцно хапайте свою удачу і спробуйте щастя в якійсь іншій галузі. Це звучить дуже жорстоко, але послухайте мене: я віддав би все на світі, якби хтось дав мені таку пораду, коли я був у вашому віці, а я до неї дослухався.