— Якби картини заборонялося роздивлятися довше тридцяти секунд, ви стали б видатним художником, — пожартував Філіп.
Серед молоді не заведено було розбещувати одне одного надмірними лестощами.
— У нас в Америці ніхто не має часу дивитися на картину довше, ніж тридцять секунд, — засміявся хлопець.
Попри те що Фланаґан був найлегковажнішою людиною на землі, його серце залишалося несподівано чуйним, і це надзвичайно тішило. Варто було комусь захворіти, він перетворювався на сестру милосердя. Його веселий настрій допомагав краще за будь-які ліки. Як багато його співвітчизників, американець був позбавлений англійського страху перед сентиментальністю, що змушує приховувати емоції, і, не вважаючи демонстрацію почуттів смішною, дозволяв собі виявляти щире співчуття до друзів, які вскочили в халепу. Він одразу помітив, як пригнітило Філіпа те, що йому довелося пережити, і з непідробною добротою завзято взявся розважати друга. Він знав, що англійців завжди смішать американізми, і навмисно зловживав ними, без упину базікаючи щось фантастичне, піднесене та веселе. Трохи пізніше вони пішли повечеряти, а потім рушили до «Gaite Montparnasse», улюбленого розважального закладу Фланаґана. Коли вечір добігав кінця, його гумор розквітнув пишним цвітом. Хлопець чимало випив, але більше сп’янів від власної жвавості, ніж від алкоголю. Він запропонував піти до «Бал Бюльє», і Філіп, почуваючись занадто стомленим, щоб лягати спати, залюбки погодився. Вони сіли за столик на платформі збоку, це було підвищення, з якого можна було спостерігати за танцями, і випили по кухлю пива. Незабаром Фланаґан побачив друзів і з шаленим вереском перескочив через загорожу туди, де вони танцювали. Філіп розглядав людей. «Бюльє» був не надто модним закладом, однак у четвер увечері тут було людно. Прийшло чимало студентів різних факультетів, але здебільшого сюди навідувалися службовці чи розпорядники крамниць, убрані в свій повсякденний одяг, готові твідові костюми чи погано пошиті фраки. Місця для капелюхів не було, тому доводилося танцювати, не знімаючи їх із голови. Деякі жінки скидалися на служниць чи розмальованих повій, але більшість їх були продавчинями, вбраними в дешевий одяг із претензією на моду, з того берега річки. Хвойди намагалися наслідувати актрис м’юзик-холів чи танцюристок у кабаре — їхні очі були щедро підведені чорним, а щоки зухвало червоніли. Залу освітлювали великі, низько підвішені білі ліхтарі, які підкреслювали тіні на обличчях; від них усі риси здавалися різкішими, а кольори кричущими. Жалюгідне видовище. Філіп перегнувся через бильця, витріщаючись на танцюристів і вже не прислухаючись до музики. Гості танцювали завзято, повільно кружляли залою, майже не розмовляючи та зосередившись на рухах. У приміщенні було спекотно, й обличчя блищали від поту. Філіпу здалося, що всі ці люди забули про маски, які завжди носили, відкинули всі умовності й тепер виглядали такими, якими були насправді. У цю мить забуття вони дивним чином нагадували тварин: хтось лисиць, хтось вовків, а в декого були видовжені й недолугі овечі морди. Шкіра у них була сірою від нездорового способу життя та поганого харчування. Їхні риси загострилися від ницих бажань, а маленькі брехливі оченята неспокійно бігали. У їхній зовнішності не було нічого шляхетного, і відчувалося, що для кожного з присутніх життя — це низка жалюгідних турбот і ницих думок. У повітрі задушливо пахло людською плоттю. Однак танцювали тут пристрасно, наче ними зсередини керувала якась невідома сила, і Філіпу здалося, що людьми рухає виключно жага задоволень. Вони розпачливо шукали, як утекти від жахливого світу. Мрії про насолоду, які Кроншоу вважав єдиною рушійною силою людських вчинків, сліпо штовхали вперед, але гарячкуваті бажання позбавляли своїх господарів останньої краплі задоволення. Потужний вітер відносив безпомічних людей невідомо куди й невідомо чому. Здавалося, наче над ними нависає лиха доля, і всі танцюють так, мовби під ногами ось-ось розкриє пащеку темрява. Тиша була важка й тривожна. Вочевидь, життя налякало цих людей так, що відібрало у них дар мови, і крики, що рвалися з серця, застрягли у горлі. Погляди у них були змучені й похмурі, та попри звірячу хтивість, що спотворювала їх, попри посередність облич і жорстокість, попри тупість, що була найгіршою з усього, — страждання, яке застигло у поглядах, надавало натовпу страшного й жалюгідного вигляду. Філіп ненавидів їх, проте його серце краялося, переповнюючись співчуттям.
Він забрав із гардеробу пальто й вийшов у холодну гіркоту ночі.
50
Філіп не міг викинути з голови думки про трагічну подію. Найбільше його турбувало те, що зусилля Фанні були марними. Ніхто на світі не міг би працювати впертіше й щиріше за неї; дівчина всім серцем вірила у свої сили, але, вочевидь, у самій лише самовпевненості небагато сенсу; вона була властива всім Філіповим друзям, включно з Міґелем Ахурією, однак хлопця приголомшував контраст між героїчним завзяттям іспанця та банальністю його творів. Нещасливі шкільні роки Кері породили схильність до самоаналізу; цей гріх, підступний, як наркоманія, настільки заволодів хлопцем, що той вивчав свої почуття з особливою уїдливістю. Він не міг не помічати, що мистецтво впливає на нього не так, як на інших. Лоусон від гарної картини миттєво завмирав. Його сприйняття було інстинктивним. Навіть Фланаґан відчував дещо, до чого Філіп приходив за допомогою роздумів. Його власне сприйняття було інтелектуальним. Кері не міг позбутися думки, що, маючи артистичний темперамент (ця фраза йому не подобалася, але вигадати щось краще не вдавалося), він зміг би сприймати красу емоційно й безпосередньо, як вдавалося це його друзям. Юнак почав замислюватися, чи володіє ще чимось, крім поверхової спритності рук, яка дозволяла вправно копіювати побачене. А вона ж нічого не варта. Філіп навчився зневажати технічну вправність. Важливо було відчувати світ як художник. Лоусон писав у певному стилі, тому що цього вимагав його характер, але за спробами наслідування та студентською сприйнятливістю до чужого впливу зблискувала індивідуальність. Філіп дивився на власний портрет Рут Челіс і тепер, коли минуло три місяці, розумів, що це лише холопська копія роботи Лоусона. Він почувався порожнім. Писав розумом, хоча чудово знав, що варті чогось тільки картини, написані серцем.
Грошей у нього було мало, менше шістнадцяти сотень фунтів, тож необхідно було навчитися строго обмежувати свої витрати. На заробіток не слід було розраховувати найближчі десять років. Історія мистецтва знає чимало художників, котрі взагалі нічого не заробляли. Філіп мусив приректи себе на вбоге існування; і це матиме сенс, якщо він намалює безсмертні твори; але хлопець страшенно боявся, що так і залишиться посередністю. Чи варто для цього жертвувати своєю молодістю, життєвими радощами і різноманітними можливостями? Він добре знав, як живуть у Парижі художники-іноземці, і розумів, що їхнє існування обмежене та провінційне. Йому було чудово відомо, що дехто гнався за невловимою славою двадцять років, а потім тонув у пияцтві та вбогості. Самогубство Фанні збурило спогади, і Філіп почув чимало похмурих історій про те, як люди рятувалися від розпачу. Він пригадав, як майстер, знущаючись, давав поради бідолашній Фанні: для неї було б краще послухатися і відмовитися від своїх безнадійних спроб.
Філіп завершив портрет Міґеля Ахурії і вирішив надіслати його до Салону. Фланаґан подавав дві картини, а Філіп вважав, що малює не гірше за нього. Він так ретельно працював над портретом, що не міг не вірити в його принади. Щоправда, дивлячись на свою роботу, Філіп відчував, що щось не так, і не міг зрозуміти, що саме. Однак, відвівши погляд, він збадьорювався і почувався задоволеним. Кері надіслав картину до Салону й отримав відмову. Він не надто засмутився, адже всіляко переконував себе, що картину навряд чи візьмуть. Утім, за кілька днів до Лоусона і Кері увірвався Фланаґан і повідомив, що одну з його картин прийняли. Філіп привітав друга із закам’янілим обличчям, а той так радів своєму успіху, що не помітив іронічної нотки, яка, попри всі намагання приховати її, все ж прозвучала у голосі Кері. Однак кмітливіший Лоусон вловив її і зачудовано подивився на товариша. Із його картиною теж усе було гаразд, він знав про це вже кілька днів, і Філіпова поведінка неприємно вразила. Але ще більше його здивувало несподіване запитання Кері, котре той поставив, щойно пішов американець.
— Ви б послали все під три чорти на моєму місці?
—
— Я розмірковую, чи варто бути посереднім художником. Розумієте, в інших професіях, якщо ви лікар чи комерсант, ваша посередність нікому не помітна. Ви заробляєте і продовжуєте жити. Та чи варто малювати слабенькі картини?
Лоусонові подобався Філіп, і, зрозумівши, що друга засмутила відмова прийняти картину, той узявся заспокоювати його. Усім відомо, що Салон відмовлявся від картин, які потім ставали відомими; це ж була перша Філіпова спроба, і слід було сподіватися на такий результат; нічого дивного, що Фланаґану пощастило, його картина ефектна і поверхова: це саме те, що подобається ледачим суддям. Філіп втрачав терпіння: його принижувало, що Лоусон вважає, наче він може серйозно засмутитися через такі дурниці, і не розуміє, що він пригнічений через глибоку зневіру в своїх силах.
Клаттон останнім часом відмежувався від компанії, яка обідала у «Ґрав’є», і жив надзвичайно усамітнено. Фланаґан казав, що він закохався в якусь дівчину, але аскетична зовнішність хлопця якось не пасувала до пристрасті, і Філіп думав, що той, вірогідніше, відокремився від друзів, аби краще обдумати нові ідеї. Утім, одного вечора, коли інші пішли з ресторану на виставу, а Філіп залишився за столиком сам, з’явився Клаттон і замовив вечерю. Молодики розговорилися, і, помітивши, що товариш сьогодні доброзичливіший і менш уїдливий, ніж завжди, Філіп вирішив скористатися його гарним настроєм.
— Послухайте, мені хотілося б, аби ви подивилися на мою картину, — сказав він. — Хочу знати, що ви про неї думаєте.
— Ні, не буду.
— Чому ні? — перепитав Кері, червоніючи.
Вони часто зверталися з таким проханням один до одного, і нікому й на думку не спадало, що можна відмовитися. Клаттон здвигнув плечима.
— Люди просять покритикувати щось, а самі лише чекають, щоб їх похвалили. До того ж який сенс у критиці? Яка різниця — гарна ваша картина чи погана.
— Для мене різниця відчутна.