— Ні. Картини малюють лише тому, що не можуть не малювати. Це така ж функція організму, як будь-яка інша, ось лише властива вона не кожному. Ми малюємо для себе, інакше довелося б укоротити собі віку. Тільки задумайтеся, ви витрачаєте бозна-скільки часу, намагаючись зобразити щось на полотні, пишете потом і кров’ю власної душі, а який результат? Десять проти одного, що Салон відхилить картину; а якщо вони погодяться її взяти, люди кидатимуть на неї десятисекундний погляд і йтимуть далі. Якщо вам пощастить, якийсь неграмотний бовдур придбає її, повісить на стіну й помічатиме не більше, ніж свій обідній стіл. Критика і художник не мають нічого спільного. Критика оцінює об’єктивно, але об’єктивність художнику не потрібна.
Клатон прикрив очі долонями, наче намагаючись краще зосередитися на тому, що збирався сказати.
— Художник отримує особливе враження від побаченого і мусить передати його; незрозуміло чому, вдається це лише за допомогою ліній та кольорів. Так само й музикант: він читає кілька рядків, і в голові виникає комбінація звуків; йому невідомо, чому саме ці слова надихнули його на саме ці ноти, він просто чує їх. І я назву вам ще одну причину, чому критика не має жодного значення: видатний художник змушує людей бачити світ своїми очима; але інший художник наступного покоління бачить світ інакше, і тоді глядачі оцінюють не його самого, а порівнюючи його з попередником. Так, барбізонці[218] вчили наших батьків дивитися на дерева певним чином, а коли з’явився Моне і намалював їх інакше, люди сказали: «Але дерева не такі». Їм ніколи не спадало на думку, що дерева точнісінько такі, якими їх хоче бачити художник. Ми малюємо зсередини назовні — якщо нам вдасться вплинути на бачення світу, нас називають видатними художниками, якщо ні — на нас не зважають; але ми залишаємося такими ж. Ми не додаємо нічому ані величі, ані нікчемності. Нам байдуже, що станеться з картиною потім — малюючи її, ми вже отримали все можливе.
Запала тиша, Клаттон із неабияким апетитом накинувся на їжу, котру поставили перед ним. Філіп палив дешеву цигарку й уважно розглядав друга. Грубо висічена голова, наче камінь не піддавався різцю скульптора, скуйовджена копиця темного волосся, великий ніс, масивна нижня щелепа — все це свідчило про неабияку силу юнака, та все ж Кері чомусь здавалося, що за цією маскою ховається дивна слабкість. Відмова Клаттона показувати свої роботи, можливо, була продиктована виключно марнославством: хлопець не зносив чужої критики і не хотів ризикувати, отримавши відмову Салону; йому хотілося зажити слави справжнього майстра, а не порівняння з іншими художниками, після якого могла понизитися його самооцінка. За вісімнадцять місяців їхнього з Кері знайомства Клаттон став жорстокішим і сумнішим; його дратував легкий успіх тих, хто змагався зі своїми товаришами, попри те, що сам хлопець робити це відкрито не наважувався. На Лоусона йому не вистачало терпіння, і вони вже не дружили так близько, як було тоді, коли Філіп із ними познайомився.
— Із Лоусоном все гаразд, — казав Клаттон зверхньо, — він повернеться до Англії, стане модним портретистом, зароблятиме десять тисяч на рік і буде академіком ще до сорока років. Портрети ручної роботи для шляхти і дрібних дворян!
Філіп теж зазирав у майбутнє і бачив Клаттона, старшого на двадцять років, сумного, самотнього, здичавілого й нікому не відомого, він досі мешкає в Парижі, застрягши в цьому житті, керує своїм злим язиком маленьким
— Пам’ятаєте, я розповідав про чолов’ягу, з яким познайомився в Бретані? Нещодавно зустрів його тут. Він збирається на Таїті[220]. Увесь світ його більше не обходить. Раніше він був
— А що сталося з його дружиною та дітьми? — поцікавився Філіп.
— Ох, їх він теж покинув. Залишив самостійно помирати від голоду.
— Звучить, як дуже ниций вчинок.
— Ох, мій любий друже, якщо ви хочете бути джентльменом, вам доведеться забути про те, щоби стати митцем. У цих двох немає нічого спільного. Часом доводиться чути про чоловіків, які малюють халтуру, щоб утримувати літню матір, — що ж, це доводить, що вони гарні сини, але не виправдовує написаного ними мотлоху. Такі люди — звичайні баришники. Натомість митець віддав би матір до богадільні. Я знаю одного письменника, який розповідав мені, що його дружина померла під час пологів. Він кохав її і мало не збожеволів від горя. Однак, сидячи біля її ліжка і спостерігаючи, як вона помирає, він запам’ятовував, як саме виглядає дружина і що відчуває він сам. Не надто по-джентльменськи, еге ж?
— То ваш друг гарний художник?
— Ні, поки що ні. Він малює, як Пісарро. Ще не знайшов себе, але він добре відчуває колір і розуміється на декорації. Та річ не в цьому. Головне — почуватися художником, а йому це властиво. Він повівся, як справжній мерзотник із дружиною та дітьми, він завжди поводиться, як справжній мерзотник; те, як він ставиться до людей, які йому допомогли, — а часом лише добре серце друзів рятувало його від голодної смерті — просто огидно. Але так сталося, що він — геніальний художник.
Філіп замислився про чоловіка, котрий готовий був пожертвувати усім — затишком, домом, грошима, коханням, честю, обов’язком — заради можливості передати на полотні свої враження від світу. Це був видатний крок, але йому самому не вистачило б сміливості.
Подумавши про Кроншоу, Філіп згадав, що не бачив його цілий тиждень, і, попрощавшись із Клаттоном, почвалав до кафе, де завжди можна було знайти письменника. Протягом перших кількох місяців, проведених у Парижі, Філіп вважав кожне чоловікове слово одкровенням, однак незабаром практично налаштованому хлопцю набридли теорії, які ніколи не втілювалися в життя. Тоненька збірка віршів Кроншоу не здавалася Кері гідним результатом убогого існування. Філіп ніяк не міг позбутися інстинктів середнього класу, з якого походив; а злидні й літературна поденщина, якою займався чоловік, щоби прогодувати душу й тіло, монотонне існування між брудним горищем і столиком у кафе не викликали поваги. Кроншоу був достатньо кмітливим і здогадувався, що юнак його зневажає, тож іронічно глузував із його міщанських поглядів, наче й жартома, але часом досить уїдливо.
— Ви — бізнесмен, — казав він Філіпу, — вам хочеться інвестувати життя в цінні папери, які даватимуть три відсотки річних. А я марнотратник і розтринькую свій капітал. Я витрачу останнє пенні з останнім ударом серця.
Ця метафора роздратувала Філіпа, адже дозволяла його співрозмовнику прибрати романтичної пози й кидала тінь на його власний світогляд, який інстинктивно здавався хлопцеві правильнішим, хоча він і не міг пояснити цього словами.
Утім, цього вечора Філіп вагався і хотів поговорити про себе. На щастя, вже було досить пізно, і стосик тарілочок на столі біля Кроншоу, які позначали випите, підказував, що письменник готовий незалежно розглянути будь-яке питання.
— Цікаво, що ви можете мені порадити, — несподівано озвався Філіп.
— Ви однаково не дослухаєтеся до моїх порад, чи не так?