— Я хочу, шоб усьо було по-людськи, — запевняв Альберт Прайс, — але викидати гроші псу під хвіст не буду.
Холодний сірий ранок зробив коротеньку церемонію просто жахливою. На похорон прийшло з півдюжини людей, які навчалися разом із Фанні в студії: місіс Оттер, через те, що вона була
— Поведіть мене кудись, де нас нагодують від пуза. Усе це погано впливає на мої нерви.
— Найкраще місце в цьому районі, мабуть, «Лавеню», — озвався Філіп.
Альберт Прайс, зітхнувши з полегшенням, вмостився на оксамитовому сидінні. Він замовив чималий обід і пляшку вина.
— Ну, я радий, шо всьо скінчилоси, — озвався він.
Він засипав Філіпа хитрими запитаннями, і хлопець зрозумів, що чоловіка неабияк цікавить, як живуть у Парижі художники. Їхнє життя здавалося йому гідним жалю, однак Альберт страшенно хотів дізнатися подробиці оргій, які малювала йому уява. Лукаво підморгуючи і весь час хихочучи, він наполягав, що все добре розуміє і нехай Філіп нічого не приховує. Він багато чого побачив за своє життя і багато чого знає. Містер Прайс поцікавився, чи бував хлопець у тих місцях на Монмартрі, про які шириться слава від «Темпль-бару» аж до Королівської біржі. Йому хотілося б зазирнути до «Мулен Руж». Обід був те, що треба, а вино неперевершене. Їжа потихеньку перетравлювалася і налаштовувала Альберта на нові пригоди.
— Візьмемо троха бренді, — запропонував він, коли принесли каву, — і чорт із тими грішми.
Чоловік потер руки.
— Знаєте, я вже подумую, може, переночувати тут і повернутиси додому завтра. Шо скажете, гульнемо разом?
— Хай вам грець, ви думаєте, що сьогодні ввечері я водитиму вас Монмартром? — перепитав Філіп.
— Ну, може, це не зовсім пристойно.
Він так серйозно це сказав, що Філіп посміхнувся.
— До того ж такі прогулянки можуть погано вплинути на ваші нерви, — похмуро кинув хлопець.
Альберт Прайс дійшов висновку, що краще повернутися до Лондона потягом, що виходить о четвертій, і незабаром попрощався з Філіпом.
— Ну шо, бувайте, друзяко, — сказав він. — Знаєте шо? Я попробую ше разочок повернутиси до Парижа і знайду вас. От тоді ми загуляємо по-справжньому.
Того дня Філіп був занадто знервований, щоби працювати, тому заскочив до автобуса й поїхав на другий бік річки подивитися, чи не виставили у Дюран-Руеля нові картини. Потім він пройшовся бульваром. Було холодно й вітряно. Люди поспішали, щільніше загортаючись у пальта, притискалися одне до одного, намагаючись зігрітися, а обличчя у них були змерзлі й стурбовані. Під землею на цвинтарі Монпарнас серед білих могильних каменів, напевно, панував крижаний холод. Філіп відчув себе самотнім у цьому світі і страшенно захотів додому. Йому потрібна була компанія. Кроншоу о такій годині працював, а Клаттон ніколи не запрошував гостей; Лоусон малював черговий портрет Рут Челіс і гості йому були ні до чого. Кері вирішив навідатися до Фланаґана. Виявилося, що той саме малював, але зрадів можливості перепочити й потеревенити. У нього в студії було затишно й тепло, адже американець був багатшим за своїх товаришів. Він узявся робити чай, а Філіп розглядав два портрети, які хлопець збирався надіслати до Салону.
— Страшенно нахабно з мого боку надсилати туди щось, — зізнався Фланаґан, — але мені байдуже, візьму й відправлю. Ви вважаєте їх непотребом?
— Не такий непотріб, як я гадав, — озвався Філіп.
Правду кажучи, портрети були написані неочікувано майстерно. Автор вправно поборов усі труднощі, а мазки були покладені з несподіваною та навіть привабливою сміливістю. Фланаґан, не знаючи нічого про прийоми й техніку, писав так легко, наче людина, що ціле життя займалася мистецтвом.