Юнак нетерпляче здвигнув плечима.
— Здається, з мене ніколи не вийде доброго художника. А бути посередністю немає сенсу. Я розмірковую, чи не покинути все.
— То що вам заважає?
Кері на мить завагався.
— Здається, я люблю це життя.
Безтурботне кругле чоловікове обличчя раптом спотворилося. Кутики рота несподівано стиснулися, тьмяні очі глибоко запали в орбітах; чоловік враз зробився якимсь згорбленим та старим.
— Таке життя? — вигукнув він, оглядаючи кафе, в якому вони сиділи. Голос його злегка затремтів. — Якщо можете вирватися з нього, робіть це негайно.
Філіп здивовано витріщився на співрозмовника, але, як завжди, знітився від прояву емоцій і відвів погляд. Він знав, що став свідком трагедії загубленого життя. Запала тиша. Філіп знав, що Кроншоу пригадує власне життя і, напевно, у пам’яті постають яскраві сподівання юності та розчарування, від яких поблякли кольори; одноманіття злидарських насолод і безпросвітне майбутнє. Погляд Філіпа застиг на стосику тарілочок, і він знав, що Кроншоу теж не зводить із нього очей.
51
Минуло два місяці. Філіп продовжував розмірковувати з цього приводу, і йому здавалося, що справжні художники, письменники, музиканти мають всередині якусь силу, що змушує їх цілковито зануритися у творчість і неминуче підпорядкувати життя мистецтву. Піддаючись її впливу, митці навіть не помічають, що ними керує звичайний інстинкт, а непрожите життя витікає крізь пальці. Однак Філіп відчував, що життя слід прожити, а не зобразити його, і юнакові хотілося отримати від нього якомога більше вражень і вполювати усі запропоновані ним емоції. Нарешті він наважився на рішучий крок і, жадібно сподіваючись на результат, вирішив одразу взятися до справи. На щастя, наступного дня до студії мав завітати Фоне, і Кері вирішив відверто запитати майстра, чи слід йому продовжувати займатися живописом. Кері ніколи не забував безжальної поради, котру художник дав Фанні Прайс. Але він мав рацію. Філіпу так і не вдалося позбутися думок про дівчину. Без неї студія здавалася незнайомою, і час від часу жест котроїсь із жінок, що працювали там, або чиясь інтонація змушували Кері раптово здригнутися, нагадавши йому про Фанні: тепер, коли дівчини не стало, її присутність відчувалася тут гостріше, ніж за життя. Міс Прайс часто снилася Філіпу, і він просинався від власного крику. Жахливо було думати про всі страждання, які їй довелося стерпіти.
Філіп знав, що у дні занять Фоне обідає у невеличкому ресторанчику на рю д’Одеса, і, похапцем проковтнувши свій обід, помчав туди, аби дочекатися чоловіка біля входу. Вештаючись туди-сюди людною вулицею, він нарешті помітив, як мосьє Фоне похнюплено наближається до нього. Кері страшенно нервував, та все ж змусив себе підійти.
—
Учитель кинув на нього швидкий погляд, упізнав, але, вітаючись, не усміхнувся.
— Говоріть, — наказав він.
— Я займаюся у вас уже близько двох років і хотів попросити чесної відповіді. Як ви гадаєте, чи варто мені продовжувати займатися живописом?
Філіпів голос злегка тремтів. Фоне продовжував іти, не підводячи погляду. Юнак дивився на його обличчя, але не помічав на ньому й тіні якихось емоцій.
— Не розумію.
— Я дуже бідний. Якщо у мене немає таланту, краще швидше знайти собі іншу справу.
— А самі ви не знаєте, чи маєте талант?
— Усі мої друзі переконані, що мають хист, але я знаю, що дехто з них помиляється.