— Чому ви накриваєте лише на одного? — поцікавився Філіп. — Ви що, не збираєтеся їсти?
Дівчина зашарілася.
— Я подумала, що ви, можливо, не хотітимете їсти зі мною за одним столом.
— А це ще чому?
— Ну, я просто служниця, чи не так?
— Не будьте дурепою. Як можна казати такі дурниці?
Філіп усміхнувся, але її скромність зачепила щось у його серці. Бідолашка! Він пригадав, якою була Мілдред, коли вони познайомилися. На мить він завагався.
— Не думайте, наче це якась милість із мого боку, — сказав нарешті. — Це просто ділова угода, я даю вам житло й харчі в обмін на роботу. Ви мені нічого не винні. І в цьому немає для вас нічого принизливого.
Дівчина не озвалася, але по її обличчю заструменіли сльози. У шпиталі Філіп дізнався, що жінки її класу вважають працю служниць принизливою. Мимохіть юнак відчув роздратування, але одразу ж присоромив себе: адже очевидно, що Мілдред утомлена і хвора. Він підвівся і допоміг їй поставити посуд для ще однієї людини. Дитина вже прокинулася, і дівчина приготувала їй суміш «Меллінз фуд». Печінка і бекон були готові, тож Філіп і Мілдред сіли за стіл. Заощаджуючи, Кері відмовився від будь-яких напоїв, окрім води, але мав удома півпляшки віскі й вирішив, що алкоголь піде дівчині на користь. Він робив усе можливе, аби вечеря минула весело, однак Мілдред була пригнічена й виснажена. Коли вони повечеряли, дівчина підвелася, щоб покласти дитину до ліжка.
— Здається, вам краще лягти сьогодні раніше, — запропонував Філіп. — Ви здаєтеся абсолютно виснаженою.
— Напевно, так і зроблю, але спершу помию посуд.
Філіп запалив люльку і взявся читати. Приємно було чути, як у сусідній кімнаті хтось ходить. Часом самотність пригнічувала його. Мілдред прийшла і прибрала зі столу, а потім із кухні долинув дзенькіт посуду, який вона мила. Філіп усміхнувся від думки, що це так характерно для неї — поратися по господарству в чорній шовковій сукні. Однак він мав чимало роботи і пішов із підручником до стола. Кері читав «Медицину» Ослера, якій студенти нещодавно почали віддавати перевагу перед книжкою Тейлора, що багато років була найвідомішим посібником. Незабаром увійшла Мілдред, розкасуючи рукави. Філіп кинув на неї погляд, але не поворухнувся; усе це було незвично, і він трохи нервував. Він злякався, що Мілдред могла нафантазувати собі, наче він збирається до неї чіплятися, і не знав, як делікатно запевнити її, що це не так.
— Між іншим, о дев’ятій у мене заняття, тож я хотів би поснідати о чверть на дев’яту. Ви зможете впоратися?
— О, так. Коли я працювала на Парламент-стрит, щоранку встигала на автобус, що йде від Герн-Гілл о восьмій годині дванадцять хвилин.
— Сподіваюся, кімната видасться вам зручною. Гарненько виспавшись, завтра ви прокинетеся іншою людиною.
— А ви, напевно, навчаєтеся допізна?
— Зазвичай я читаю десь до одинадцятої чи пів на дванадцяту.
— Тоді на добраніч.
— На добраніч.
Між ними стояв стіл. Філіп не спробував потиснути дівчині руку. Вона тихенько зачинила двері. Було чути, як вона ходить кімнатою, а за кілька хвилин Мілдред лягла, і ліжко заскрипіло під її вагою.