92
Наступного дня був вівторок. Філіп, як завжди, нашвидкуруч поснідав і побіг на лекцію, що починалася о дев’ятій. Із Мілдред він устиг перекинутися лише кількома словами. Повернувшись увечері, знайшов свою гостю біля вікна, де вона штопала його шкарпетки.
— Виявляється, ви роботяща дівчина, — усміхнувся він. — Чим ви тут займалися цілий день?
— Ох, я прибрала як слід квартиру, а потім трохи погуляла з дитиною.
Мілдред була вбрана у стару чорну сукню, яка колись була її формою у кафе; у цьому поношеному вбранні дівчина мала кращий вигляд, ніж у шовкових шатах напередодні. Дівчинка сиділа на підлозі. Вона подивилася на Філіпа великими таємничими очима й розреготалася, коли той опустився поруч із нею і почав гратися пальчиками її босих ніжок. Надвечірнє сонце зазирнуло до кімнати і залило її м’яким світлом.
— Як радісно повертатися додому, коли там хтось є. Жінка і дитина чудово прикрашають кімнату.
Філіп забіг до лікарняної аптеки і взяв пляшечку пігулок із залізом. Удома він віддав їх Мілдред і наказав приймати кожного разу після їди. До цих ліків дівчина вже звикла, вона час від часу приймала їх із шістнадцяти років.
— Я впевнений, Лоусонові сподобалася б ваша зеленкувата шкіра, — зауважив Філіп. — Він казав, що її так і хочеться намалювати, але тепер я страшенно практичний і не заспокоюся, поки ви не будете як годувальниця — кров із молоком.
— Мені вже краще.
Після скромної вечері Філіп наповнив кисет тютюном і надягнув капелюх. Щовівторка він зазвичай ходив до шинку на Бік-стрит і тепер радів, що після приїзду Мілдред цей день не забарився: йому хотілося, щоб усе в їхніх стосунках було зрозуміло.
— Ви кудись ідете? — поцікавилася дівчина.
— Так, щовівторка я влаштовую собі вихідний. Побачимося завтра. На добраніч.
До шинку Філіп завжди йшов із задоволенням. Зазвичай там можна було зустріти Макалістера, брокера-філософа, готового залюбки посперечатися про все на світі. Приїхавши до Лондона, Гейворд теж регулярно забігав сюди, і попри їхню з Макалістером взаємну неприязнь, вони не відмовлялися від звички зустрічатися раз на тиждень. Брокер вважав Гейворда нікчемою і кепкував із його сентиментальності: він розпитував того про його письменницьку діяльність і зі зневажливою посмішкою слухав невпевнені просторікування про майбутні шедеври. Суперечки були запеклими, але тут подавали чудовий пунш, і наприкінці вечора обидва чоловіки (його палкі прихильники) приходили до компромісу і ставали ліпшими друзями. Того вечора Філіп зустрів там їх обох та ще й Лоусона — молодий художник познайомився з багатьма людьми в Лондоні, його часто запрошували на прийоми, і тепер він бував тут значно рідше. Усі були в гарному гуморі, бо Макалістер підкинув їм вигідну пропозицію на біржі, і Гейворд із Лоусоном заробили по п’ятдесят фунтів кожен. Для Лоусона це була чимала сума, адже він полюбляв розтринькувати гроші, а заробляв небагато: молодик уже опинився на тій стадії кар’єри портретиста, коли його почали помічати критики і чимало аристократичних леді хотіли, щоб він безкоштовно намалював їхній портрет (це була взаємна реклама, а видатні пані відчували себе покровительками мистецтва); однак знайти поважного міщанина, готового викласти за портрет дружини стосик грошенят, удавалося рідко. Лоусон аж сяяв від задоволення.
— Це найприємніший спосіб заробляти гроші з усіх відомих мені! — кричав він. — Я не виклав із власної кишені навіть шестипенсовика.
— Ви чимало втратили, не прийшовши сюди минулого вівторка, юначе, — звернувся до Філіпа Макалістер.
— Господи, чому ж ви не написали мені? — здивувався Кері. — Ви навіть уявити не можете, як мені зараз знадобилася б сотня фунтів.
— Ох, я не мав на це часу. Тут необхідно опинитися в потрібний час у потрібному місці. Я почув про цю нагоду минулого вівторка і запитав у джентльменів, чи не хочуть вони ризикнути. У середу зранку я купив їм тисячу акцій, по обіді вони пішли вгору, і я одразу продав їх. Джентльмени заробили по п’ятдесят фунтів, а я — кілька сотень.
Філіпа аж скрутило від заздрощів. Нещодавно він продав останні цінні папери зі свого невеличкого спадку, і тепер у нього залишилося лише шість сотень фунтів. Від однієї думки про майбутнє його проймала паніка. До отримання диплома він мусив якось проіснувати ще два роки, а потім збирався влаштуватися на практику до шпиталю, де не зароблятиме нічого щонайменше три роки. Навіть за найжорстокішої економії після цього у нього залишиться щонайбільше сотня фунтів. Якщо він захворіє або не зможе знайти роботу, це не надто допоможе. Вдала ставка на біржі могла все змінити.
— Гаразд, не переймайтеся, — заспокоїв його Макалістер. — Незабаром, безумовно, підвернеться щось цікавеньке. За кілька днів на біржі знову очікується південно-африканський бум, і я подивлюся, що можна для вас зробити.
Макалістер працював на Каффірському ринку й частенько розповідав історії про те, як кілька років тому, під час попереднього буму, люди зненацька заробляли цілі статки.