Перед тим як вирушити в центр, Рута забігла до квартири та перевдягнулася. «Фіки» дісталася на чверть години раніше домовленого часу, проте до її приміщення не зайшла. Сама не знала чому. Стала за рогом сусідньої цегляної п’ятиповерхівки й, склавши руки на грудях, стежила за входом до кав’ярні.
Тимофій запізнився, тож чекати довелося двадцять хвилин. Анестезіолог під’їхав до готелю «Оптима» на крихітній малолітражці сірого кольору, такій короткій, що пара задніх дверцят була для неї цілковито зайвою. Рута впізнала його за русявою чуприною. Чуб був зачесаний догори, відкривав чоло, через що голова мала немовби сплюснутий вигляд. Він поставив машину наприкінці вулиці Словацького, виборсався з тісного салону, пірнув до кав’ярні та зайняв столик біля вікна.
Дівчина хвилину спостерігала за ним знадвору, а тоді, нервово осмикнувши футболку, пройшла слідом.
«Фіка» займала півпідвальний поверх готелю та складалася з двох залів: меншого, на вході, й більшого, в якому розташовувалася барна стійка з касою. Тимофій сидів у більшому, краєм ока роздивлявся пару за столиком у протилежному куті – єдиних наразі відвідувачів, – а тому не помічав Руту. Зрештою, спиною відчувши її погляд, він озирнувся, й на якусь мить Рута вирішила, ніби вона обізналася. Тобто перед нею, безперечно, був Русецький, однак якийсь не такий. Молодий хлопець, що сидів за столиком біля вікна та мляво махав їй рукою, разюче відрізнявся від образу Русецького, що застряг у її мозку. Напевно, річ була в одязі: раніше Рута бачила його лише у строгій лікарській блузі, тепер же анестезіолог постав перед дівчиною в дурнуватій футболці з принтом «Детектив Пікачу». Хоча не тільки це. Безнадійна, абсолютно позбавлена фантазії спроба окультурити густе, немов щітка, волосся, робила його схожим на… ну, щонайбільше на пришелепуватого студента старших курсів. Якоїсь миті Рута навіть подумала, що Тимофій пожартував, підіславши замість себе молодшого брата, але потім її увагу знову привернула його футболка.
«“Детектив Пікачу”, – дівчина ледве стрималася, щоб не закотити очі, – чувак, ти серйозно? Скільки тобі років? Шість? Шість із половиною?»
Русецький іще в лікарні здавався їй майже непристойно молодим як на лікаря, зараз же Рута не дала б йому й двадцяти.
Аби приховати спантеличення, дівчина потупилася. Потім рішуче наблизилась і вмостилася на стілець навпроти. Русецький, опустивши голову, вивчав візерунки на помальованій білою фарбою дерев’яній стільниці. Дорогою до «Фіки» Рута міркувала, як починатиме розмову, і вирішила, що цього разу принаймні привітається. Але вона не могла сказати «добрий день» хлопцеві, який на вигляд був молодшим за Інді. Та ще й припхався у футболці, що більше пасувала би першокласнику. Це тупо. Усе це, блін, тупо. Насупившись, Рута буркнула:
– Ну, я прийшла.
– Я теж, м-м, прийшов. – Він вимушено всміхнувся, звів очі, але, зрозумівши, що дівчина дивиться просто на нього, миттю відсмикнув погляд.
«Знайомо», – відзначила Рута. Так зазвичай поводилися не надто впевнені в собі хлопці, яким вона подобалася. За інших обставин це вселило б у неї спокійну впевненість у тому, що вдасться повернути розмову так, як хочеться. Але не сьогодні. Знаючи, що їй доведеться говорити, дівчина хоч-не-хоч нервувала.
Тягнучи час, Рута роззирнулася в пошуках меню.
– Тут треба замовляти на касі, – підказав Тимофій.
– А, добре.
Він тут-таки підхопився.
– Я замовлю, – шарпнувся до барної стійки й завмер. – Е-е-е-е…
Хлопець, не перестаючи, крутив у повітрі долонею із виставленим указівним пальцем. Хотів запитати, що Руті взяти, проте не міг витиснути із себе жодного слова. Дівчина лише зараз помітила, що ним тіпає, наче під напругою. Від самого лише погляду на неї. «Це якась херня», – проскочило в її голові.
– Чай, – мовила вона.
– Добре. – Він ступив два кроки та знову обернувся. – А який чай?
– Імбирний. Якщо можна.
– Ага, – покивав, – імбирний чай.