Доки світло не згасне назавжди

Поки Тимофій робив замовлення, Рута, закусивши губу, тупилась у вікно й поволі схилялася до думки, що з їхньої розмови нічого доброго не вийде.

Тимофій повернувся, сів на стілець і взявся згортати й розгортати поміж пальцями касовий чек. Обоє старанно уникали погляду одне одному в очі. Хлопець міркував, чи не сказати, що замовлення їм принесуть, але, спідлоба зиркнувши на Руту, вирішив, що це така собі ідея. Зрештою наважився:

– Пробач за те, що бовкнув у реанімації. Ну, про те, що тобі треба було знайти місце, де…

– Вам нема за що просити вибачення. Я справді вчинила егоїстично.

– Пропоную на ти, – усміхнувся він, і цього разу усмішка здалася щирою. – Я не такий старий.

Рута пожувала губи.

– Мені трохи незручно. Ви все ж таки… – Вона зам’ялася.

– Хто?

– Лікар.

– Так, я лікар. – Тимофій розвів долонями та повторив: – Але я не такий старий.

Дівчина, ледь вигнувши брову, пробурмотала:

– Я бачу.

Офіціантка принесла замовлення, поставила на стіл чайничок із чаєм і чашку лате й пішла. Тимофій нарешті відклав зіжмаканий у кульку чек і поглянув на Руту.

– Гаразд. Я тебе слухаю.

– Ну, – вона поклала долоні на стіл біля чайного блюдця, – після лікарні щось у мені немовби дало збій.

– Конкретніше.

– Я бачу дивні сни. Тобто я їх усе життя бачу. Сни. Ну, дивні.

Рута зморщила носа: не так. Не з цього треба починати.

– Чому ти вважаєш їх дивними?

– Ну, їх є два різновиди. У першому я ніби переживаю епізоди з минулого, а під час другого постійно опиняюся в застарілій і цілковито безлюдній версії реальності. І все довкола мене ніби справжнє – будинки, речі, – тільки дуже старе. І сонця немає. І ще людей теж немає. Тобто не було. До останнього часу.