Твердиня

— А де Лео? — спохватився Ґрем.

— Лео, ти в таборі? — гукнув росіянин.

Українець вирішив не відповідати. М’яко пригинаючи ступнями траву, він посувався до місця, де Сатомі засікла невідомий силует.

— Лео, що за жарти? — Мулат намагався говорити строго, але голос розколювався від перестраху.

Пригнувшись, Левко дивився під ноги, щоб ненароком не наступити на суху галузку й не накоїти шуму. Піднявши очі, він помітив, що туман трохи розійшовся, оголивши просіку, оточену двома рядами схожих на бамбук рослин. У кінці просіки, за десять метрів від Левка, хтось стояв. Серце похлинулося скаженим клекотом. Сірий силует проступав крізь туман, наче накритий білим рядном мрець на столі у моргу. Стояв і не рухався.

Українець не бачив обличчя, воно було сірим, пливким, як і весь обрис, але, судячи з положення голови, очі були спрямовані просто на нього.

Хлопець відчув, як унизу живота зціпило м’язи, а в кишках зануртувало. Сміливість вивітрилась, і він ледь не закричав, як Сатомі хвилину тому. Пальці похололи, а на долонях виступив холодний піт. Саме завдяки останньому Левко згадав, що тримає дещо в правій руці.

Мізинцем лівої руки переконавшися, що направляє балончик пусковим отвором від себе, хлопець витягнув руку, прицілився і натиснув на ковпачок. «Frontiersman» спрацював, видавши агресивне «пшс-с-с», і біла струмина, практично злившися з туманом, полетіла до загадкового силуету.

Обрис незнайомця, який секунду тому виглядав лячним і загрозливим, враз втратив усю моторошність, захистившись типово людським жестом: він підняв передпліччя, затулив ним рот і ніс і відступив у туман.

«Принаймні ти людина», — відзначив Левко. Руки тряслися, але усвідомлення того, що силует матеріальний, що він — хай як це банально звучить — із нашого світу, перекинуло місток над прірвою паніки, яка розверзлась у хлопця під ногами.

— Лео? — ліворуч пискнув Сьома. — Це ти?

— Я.

— Що це за запах? — Росіянин вловив сухувато-ядучий присмак отруйного газу.

Українець не відповів і пішов назад до табору.

Біля вогнища Сьома нахилився до Левка і проказав на вухо:

— Чомусь мені здається, що ти не хочеш, щоб я питав, звідки в тебе газовий балончик Калеба. — Він не бачив, як приятель ховав «Frontiersman» назад у рюкзак, але впізнав запах і, поміркувавши, склав усі частини історії докупи.

— Не зараз, Сьомо. Нам треба йти.

— Яким чином?

— Я ввімкну GPS-навігатор. Просуватимемось, як літак у хмарі, — по приладах. Буде важко, але ми мусимо забиратися звідси.

— «Garmin» ще ловить?