Донор для небіжчика

Вигляд відкритих дверей викликав у всіх однакові думки про голодних монстрів, що затаїлися, і чекають одразу на чотирьох жертв. У всіх із пам’яті виринули схожі спогади дитинства, коли кожний пережив щось особливо страшне.

Для Боксера це був момент, коли одного разу вранці він прокинувся поруч із посинілим молодшим братом, який помер уві сні від задушення. Місяців вісім після цього він просинався щоночі від жаху знайти під боком холодне тіло.

Косий згадав відпочинок у піонерському таборі й незабутнє купання в річці. Тоді, глибоко пірнувши, він урізався прямо в потопельника. Вода була дуже каламутною, і він здогадався про це лише після того, як пальці, обмацавши обличчя, потрапили в рот із розпухлим язиком. Наступного разу він зважився покупатися в морі тільки через шість років, а в річці його більше не бачили.

Сивий заново пережив випадок, коли в третьому класі повернувся додому раніше й віч-на-віч зіштовхнувся з квартирним злодієм. Від розгубленості той так гепнув його головою об стіну, що десятилітній Сивий вісім діб перебував у комі, а потім іще довго боявся сам заходити в квартиру, коли знав, що батьків немає вдома.

Головний зайшов у спальню першим. За ним повільно рушили інші. Біля стіни, широко розставивши ноги і витягнувши вздовж тулуба тонкі вузлуваті руки, стояло темно-жовте щось.

Воно було схоже на людину, тіло якої висушили у величезній мікрохвильовій печі. Очі були закриті, і тонкі зморшкуваті повіки глибоко запали в очниці, немов вони прикривали порожнечу. Це справді нагадувало мумію, як здалося Косому. Або — опудало гігантської людиноподібної комахи.

«Не дивно, що Косий ледве не наклав у штани, коли вмикав світло», — подумав Головний.

— Просто якесь… якийсь… — видихнув Боксер, але, не зумівши відшукати серед свого словникового запасу потрібного порівняння, нецензурно вилаявся.

— Може, просто лялька… монстр із якогось фільму, га? — припустив Сивий.

Головний поморщився, вловивши в його голосі панічні нотки.

(Не викопав же Герман цю штуку на Личаківському цвинтарі, щоб притягти додому в свою спальню…)

Головний рушив уперед і наблизився до фігури на відстань витягнутої руки. Інші застрягли біля дверей.

«Усе правильно, звичайний манекен… Ти ж не думаєш, що це — і є той самий педантичний господар… це ж тупо, правда? Хіба ти можеш уявити, як воно рухається? Це ж нерозумно вважати, що воно зжерло Германа й оселилося тут. І зникнення Германа якось пов’язано…»

Косий раптом хрюкнув, проковтнувши смішок:

— Точно, лялька… Уявляю, як цяця-хлопчик Гера з нею розважається! — спробував жартувати він.

Ніхто не відреагував.

— До сьогодні я думав, що він просто педик, — продовжив Косий. — А виявляється, справжній збоченець. Ні, ви тільки гляньте на це! Можу посперечатися, що в цього опудала є навіть спеціальна дірка в задниці!

Хтось пирснув, але смішок пролунав вимушено, наче лемент умираючого птаха. Незважаючи на ту абракадабру, яку городив Косий, Головний зловив себе на тому, що розглядає моторошну фігуру з надією знайти натяк на правильність його слів.

— Але навіть якщо в Германа й були приховані від усіх сексуальні збочення, типу некрофілії, — відзначив Головний із відразою та зростаючим занепокоєнням, — цю штуку навряд чи можна було придбати в секс-шопі. Вона, швидше, була справжньою мумією когось, дуже схожого на людину (але, Господи… звідки?!), й дуже сумнівно, щоб її виготовили із пластику. Однак торкнутися, щоб переконатися, особливого бажання в нього не виникало. «Лялька» здавалася не просто моторошною — вона здавалася живою… і в Головного, що стояв до цього найближче, виникло враження, наче воно прислухається до того, що діється.

«Що це за дивний кислуватий запах? Коли він з’явився? Спочатку, здається…»