Ті самі півроку з п’ятнадцяти років служби військовим хірургом.
Лікар Лозинський — високий сорокап’ятирічний чоловік із худим смаглявим зморшкуватим обличчям — виглядав років на десять-п’ятнадцять старшим. Над правою бровою тягся довгий блідо-рожевий шрам як «пам’ятка» шістьом рокам, які пропрацював польовим хірургом у країні, де серед високих гір та ущелин бродять сердиті бородаті люди зі зброєю і говорять чужою гортанною мовою. Ці роки він часто згадував із жахом та болем… але водночас із якимось ностальгічним сумом. «Пам’яток» у нього збереглося чимало й під сорочкою. Ще більше — там, де нікому не дано побачити очима.
У квартирі Лозинського були тільки найнеобхідніші меблі: старий диван, невеликий письмовий стіл, кілька стільців, тумбочка й масивна тристулкова шафа. На підлозі в кутку кімнати стояли дві книжкові полиці, забиті детективами у м’яких обкладинках і підшивками журналів. Біля вікна — старий чорно-білий телевізор «Електрон» на чотирьох тонких ніжках.
Після розлучення торік із дружиною квартира перші кілька місяців здавалася йому порожньою і мовчазною, як місто, покинуте мешканцями. Тепер він уже не уявляв повернення до
Лозинський підкурив від конфорки плити «Приму» без фільтра й зайнявся приготуванням нехитрої вечері.
Пішовши з армії, він залишився без діла. Звертався в штаб із проханням знайти йому «гідне місце для застосування знань і досвіду військового лікаря». Але отримував лише відмови — іронічно-презирливі, іноді навіть грубі. В армії є скорочення, кому потрібний списаний поранений вояк, нехай і медик. Просився у військовий госпіталь округу — не брали. Йому було тоді під сорок, а життя, здавалося, йшло з-під ніг. Потім кілька років порожнього гнітючого існування, злегка розбавленого книгами, телевізором і випадковими бесідами за пивом.
Зрештою, влітку дев’яносто п’ятого він наважився звернутися в одну з міських лікарень. Це, звичайно, не госпіталь, але… отримувати мізерну пенсію, проводжати вранці дружину на роботу, а ввечері зустрічати її, немов не чоловік, а старий хворий батько — це уявлялось більшим нещастям, аніж працювати з цивільними.
Він знав наперед, що тертя у стосунках із новими колегами йому гарантовані. Знав чи передбачав існування виродків, типу Маркевича — з їхньою самовдоволеною балаканиною, цинізмом і підлістю. Його свідомо нудило від їхньої присутності — всіх цих засраних лицемірів, що філософствують про загальне благо й дають штамповані клички своїм дружинам, наче домашнім тваринам…
Але все одно пішов.
Він претендував на вакансію хірурга; його послужний список був блискучим.
Його взяли.
І це було найголовніше…
…для хлопчиська, що колись давно твердо постановив пов’язати своє життя з армією. Але чого він хотів насправді, зрозумів пізніше, в чотирнадцять років.
Тоді, коли стався той самий Випадок, що остаточно вималював його мрію — як це зазвичай і буває: раптово і яскраво, коли одна лише мить здатна вирішити майбутнє. Мить, коли вибір хлопчика назавжди визначає шлях дорослого чоловіка.
Це трапилось у школі. Під час довгої двадцатихвилинної перерви.
Того дня Гарик приніс цілу пачку цигарок. Хлопчаки, чотирнадцятирічний Фелікс Лозинський, його однокласники Гарик і товстун із рідкісним, майже екзотичним ім’ям Арнольд та двоє хлопців із паралельного класу подалися на задній двір школи. Місце було зручне: сюди виходили вікна лише двох класних кабінетів.
Хлопці сіли просто на траву, закурили по цигарці й насолоджувались теплим травневим днем. Наближалося закінчення навчального року, і розмова якось сама собою зайшла про те, хто куди піде вчитися після закінчення середньої школи чи восьмирічки.
Хлопці з паралельного класу збиралися закінчити повний курс середньої школи й піти в армію, а там буде видно. Товстий, схожий на кабана, Арнольд думав після десятирічки вступити в університет. Гарик уже через рік бачив себе в ремісничому училищі, щоб через два роки податись на керамічний завод у бригаду старшого брата. Фелікс Лозинський мовчав — усі й так знали: він буде військовим, може, навіть почне із суворовського училища, хоча школа його ще не
Усі, крім Гарика, закурили по другій цигарці підряд. Він заглянув у «розстріляну» пачку «Ленінграда», засунув її в кишеню піджака і сказав:
— Слухайте потрясний анекдот, учора брат розповів.