Донор для небіжчика

Арнольд ледь кивнув головою. На чолі в нього виступили великі краплі — чи то від болю, чи то від переживання, а швидше від усього разом. Хлопець, зрозуміло, страшенно боявся.

— Добре? — потім Фелікс глянув на Гарика. — Притримай йому голову. Тільки міцно.

Коли Гарик обхопив руками і підняв голову Арнольда, підставивши під неї одне коліно, Фелікс узявся правою рукою за нижню щелепу товстуна. Намагаючись робити це якомога акуратніше, щоб не завдати болю, він зафіксував великий і вказівний пальці на м’ясистому підборідді Арнольда. Фелікс немов утримував тендітну деталь якогось анатомічного конструктора, котру потрібно було вставити у відповідний паз одним плавним, але точним і швидким рухом. Долонею лівої руки Фелікс обережно обмацував місце, де вискочила «дужка» щелепи, намагаючись визначити наскільки сильно натягнуті зв’язки. До того ж боявся, щоб не вискочила щелепа з іншої сторони.

— Ти скоро? — одними губами запитав Гарик, за обличчям якого «поранений» не міг стежити, як за обличчям Фелікса.

Фелікс стис трохи сильніше нижню щелепу товстуна, намагаючись не звертати уваги на його застережливі зойки. Руки вже починали по-зрадницьки трястися від хвилювання, з чола стікав рясний піт… і несподівано Фелікс зрозумів, що справді зможе!

Він ЗМОЖЕ

Ще не знав, як саме, але відчував абсолютну впевненість, що це зможуть його руки.

— Може… краще «швидку»? — подав голос Гарик, але він навіть не глянув у його бік.

Фелікс відпустив руки, давши їм повну волю.

Секунда…

…клац! клац! — роздався подвійний щиглик… який означав, що щелепа стала на місце!

Навіть через багато років Лозинський, будучи вже досвідченим хірургом, так і не зміг зрозуміти, як йому — чотирнадцятирічному хлопчакові — вдалося зробити це без спеціальної підготовки і знань. Сотні разів прокручуючи в пам’яті ці кілька хвилин — без сумніву, найнапруженіших і найстрашніших у його житті — він так і не відшукав відповіді, чому тоді раптом відчув себе настільки впевненим і як міг на це зважитися!

Після подвійного (як здалося, неймовірно дзвінкого) щиглика Фелікс випустив щелепу Арнольда й мимоволі подався назад, чекаючи на крик болю свого першого в житті пацієнта… він уже майже його почув… коли очі товстуна злякано округлилися (клац! клац!), а його рот закрився, немов десь там у нього вилетіла якась пружинка.

Його губи… раптом розтягнулися в усмішці.

— Шорт! — радісно вимовив він, не розтискаючи зубів. — Шорт! Мені жовшім не було боляше… Шорт!

Фелікс і Гарик полегшено переглянулись.

— Ну ти даєш, Філя! — Гарик із захватом дивився на товариша. — Це ж клас! Ти просто… геній!

Фелікс витер піт із чола й важко засміявся.

Через секунду до нього приєднався Гарик.

А ще через мить замукав товстий, як барило, Арнольд, тримаючи обома руками свою дорогоцінну нижню щелепу, немов тепер боявся її втратити. З його очей досі котилися сльози.