— Ну… все, досить. Включай гальма! — Фелікс штовхнув товстуна.
— Ну, досить! — Фелікс кивнув головою в бік школи. — А то за нами прийде хто-небудь із учителів.
Він безуспішно почекав півхвилини й копнув Арнольда носком кеда в м’який бік:
— Давай, порося!
Той спробував щось сказати, але видав лише якесь белькотіння. Фелікс нахилився до самого обличчя Арнольда:
— Щ-щ-що?.. — …і раптом зрозумів, що в очах хлопця… жахливий
— Ох… ох!.. не можу… свистопляси… тато продав перед смертю… — гундосив хтось позаду, качаючись по траві. — Я більше…
А Фелікс удивлявся в обличчя друга і звідкись із глибини на нього поступово наповзав липкий страх, як чорна величезна тінь, що заслоняє сонце. А він усе дивився…
— Ох!.. Не можу!.. — чулося позаду. Майже як ридання.
Арнольд благально дивився на Фелікса, але не міг вимовити жодного слова, тому що… його рот просто
— Блін… — злякано видихнув Фелікс, потім легенько торкнувся нижньої щелепи хлопця біля підборіддя. Той завив (швидше з переляку), видавши, немов із бочки, широке «Уоооу!».
— ТАК! ЗАТКНІТЬСЯ! — гаркнув Фелікс на інших. — У нас тут… проблеми… Здається, в Арнольда вискочила щелепа… від сміху…
Трагікомічна заява змусила всіх спочатку заткнутися, але потім розсмішила не менше, ніж історія з Гариковим анекдотом. Правда, вже не надовго.
Через хвилину, досі хіхікаючи, хлопці з паралельного класу приєдналися до Фелікса, розгублено розглядаючи Арнольда. Той лежав на спині й боявся поворухнутися. Рот у нього був широко роззявлений, як на прийомі в дантиста, але його неприродна кривизна виглядала страшнувато.
— Чорт! Що будемо з ним робити? — нерішуче запитав один із хлопчаків.
Сміятися більше не хотілося нікому.
— Може, викликати «швидку»? — запропонував другий.
Фелікс знизав плечима і знову нагнувся до Арнольда:
— Сильно болить? Піднятися зможеш? — він говорив спокійним тоном досвідченого лікаря, що звик до спілкування з тяжкохворими пацієнтами.
Арнольд скорчив таку гримасу, наче не могло бути й мови навіть про те, щоб поворухнути пальцем ноги.