Хлопці почали давитися зі сміху, але вже ніхто не ризикував перебити Гарика, а той, напевно, намагався не звертати уваги на фізіономії друзів, які ледь стримувались, бо знали, що коли вони знову переб’ють такого блискучого оповідача, як Гарик, то їм доведеться вислуховувати усе з самого початку.
— Так, два жиди. І один в іншого запитує: «Слухай, де ти дістав такий класний годинник?» А той йому відповідає, — Гарик зробив паузу й оглянув компанію, щоб переконатися, що його ніхто не збирається перебити знову. Обличчя хлопців були майже серйозні.
Він продовжив:
— А той, значить, йому відповідає…
— Дядько Абрам подарував на восьме березня? — не витримав Арнольд.
Червоніючи, Гарик оглянув компанію скаженими очима. Четвірка зареготала й покотилася по траві. Гарик розвернувся й рішуче покрокував від них.
— Та пішли ви!.. Козли! — в його голосі звучало стільки образи, немов він був готовий от-от розплакатися. Зрештою, так і було. Відійшовши на десяток кроків, він повернувся, по щоках котилися сльози:
— Мудаки смердючі! Недоумки! Свис… Свистопляси!
Остання фраза змусила всю компанію завити від реготу.
Гарик відвернувся з виразом образи і швидко пішов геть.
— Так… так що ж він йому відповів? — задихаючись від сміху, кинув йому навздогін Фелікс Лозинський. Той не обернувся, тільки додав ходу.
— Класний анекдот, чуваки! Давно… не чув чогось подібного! Просто кайф!.. — прохрипів Арнольд, обхопивши двома руками величезний живіт.
— Що ж він йому відповів?! — гаркнув Фелікс із останніх сил.
Гарик уже сховався за рогом школи й відтіля крикнув: «Що-що… Тато перед смертю продав…»
Компанія обірвала сміх, хлопці кілька секунд мовчи дивилися один на одного, переварюючи кінцівку анекдота… і знову розреготалися. Коли через дві хвилини до них донісся дзвоник на урок, ніхто не міг піднятися з землі. Сльози потоками котилися по щоках, схожих на перестиглі томати; хтось уже почав просто задихатися, як риба на березі, хапаючи жадібні ковтки повітря між спазмами. Це перетворювалося на божевілля. І всім чотирьом одночасно спало на думку, що
Нарешті, через п’ять хвилин після дзвоника, першим оговтався Фелікс. Він судорожно схлипуючи, повільно піднявся на ноги і глянув на інших.
— Ооокей… ддосс… сить… ппора… йти… ннам… влетить від… хімммічки…
— Так… чччорт!.. а нам від… ха-ха-ха!.. — простогнав хлопець із паралельного класу. Але дихати стало вже трохи легше, нездорові спазми сміху відступали.
Арнольд, який продовжував валятися на землі, хапаючись руками за свій величезний живіт, знову так «бабахнув», що Фелікс мимоволі глянув на його штани, що туго обтягували задницю, немов очікував побачити там дірку.
Він підповз до Арнольда і заглянув йому в обличчя — багряне рило гіпопотама, у глибині якого судорожно смикався рожевий язик, Здавалося, його губи по краях рота от-от розірвуться.
ebooksa