Але з жахом спостерігає, бо
Лікар верещить і починає шматувати величезним скальпелем себе: різати обличчя, встромляти в груди, стругати свої пальці, немов олівці… В усі сторони летять шматки м’яса, яскраво-червона кров струмками заливає білосніжний халат лікаря, що схожий тепер на вбрання м’ясника чи гицеля —
ДУРНИЙ… ГІВНЯНИЙ… ХЛОПЧИСЬКО…
Щось у пам’яті Фелікса підказує: коли Ай-Болить повернеться знову, на ньому не буде жодного шраму… а може, він більше не повернеться… й цей кошмар — востаннє? — спалахує несмілива надія.
Але маленький рожевий лікар, схожий на Айболитя з дитячої книжки, приходитиме до нього в снах іще багато разів і багато років, поки хлопчик виросте. Але навіть тоді він нагадуватиме про себе.
Коли лікар просто через халат розпорює собі живіт, вивертає кишки й починає їх намотувати через лікоть на руку, як мотузку для білизни, продовжуючи кричати «дурний!.. гівняний!.. хлопчисько!..», — Фелікс починає плакати і просинається…
Простирадло під ним аж мокре — наскрізь просочене холодним липким потом і не завжди тільки ним.
Але, незважаючи ні на які сни, він усе одно дуже хоче стати лікарем — гарним лікарем.
Це було й залишається…
…для підполковника медичної служби у відставці Фелікса Лозинського, який стояв біля плити в кухні своєї квартири пізнього вечора 28 вересня 1999 року.
На роботі — неприємності. Декому, бачите, не сподобалось його відсутність на похороні Маркевича, якого він і
Похорон Маркевича відбувся у суботу 25 вересня, зібралася майже вся лікарня, плюс родичі з обох сторін сім’ї Маркевичів, сусіди і просто лицарі склянки й закуски.
З’явитися серед
З іншого боку… хіба він не міг плюнути на все це гівно і прийти хоча б заради
Звичайно, все так.
Але це було саме тим, що його батько називав «чавунним хребтом» — людиною, яка не вміє іти на компроміси, короткозорим шанувальником Принципу, що суне напролом… і розбиває чоло. «Такі не змінюються, синку, — зітхав батько. — Не змінюються… Або вони зламають суспільство, або суспільство роздавить їх. Але, на жаль, завжди стається тільки друге… А може, й на щастя…»
Найважче було постійно відчувати цей «чавунний хребет», тягти за собою, немов мул, цю незручну поклажу. Але Лозинський ніколи не намагався його позбутися чи бодай зняти частину цієї ноші, знайти хоч трошки гнучкості.
Як чорне і біле — його або цілком приймаєш, або абсолютно відкидаєш.
Розлучення із дружиною, рання відставка, його натягнуті стосунки з людьми та багато іншого — причина всьому єдина. Іноді він думав, що вже давним-давно міг дослужитися до полковника, залишитися в армії і зараз спокійно завідувати відділенням госпіталю чи вести кафедру, втримати падаючу вежу родини…
Утім, на те й