Ганнібал

— Низійти, — відповів Барні.

— Низ-хо-ди-ти, — додала з темряви Марґо Верджер. — Опуститися. Чи впасти долу, містере Крендлер.

Барні продовжив:

— Спершу доктор Лектер зауважив кілька фактів, які їй було неприємно чути, а потім похвалив. Вона визнала свої вади, потім насолодилася гарними рисами, знаючи, що то не пусті слова. Лектеру вона видалася чарівливою й потішною.

— Звідки ти можеш знати, коли Ганнібала Лектера щось тішить? — спитав доктор Демлінг. — Як ти це розпізнаєш, медбрате Барні?

— Бо чув, як він сміється, докторе Дурлінг. Цього навчають у медичній школі, на лекції під назвою «Зцілення і радісний вигляд».

Чи то Марґо гмикнула, чи то акваріум позаду неї видав якийсь звук.

— Охолонь, Барні. Розповідай далі, — сказав Мейсон.

— Так, сер. Інколи ми з доктором Лектером говорили, пізно вночі, коли ставало тихо. Розмовляли про курси, на які я вступив, про всяке інше. Він…

— Ти тоді проходив якісь дистанційні курси з психології, так? — не втримався Демлінг.

— Ні, сер, я не вважаю психологію наукою. Як і доктор Лектер, — мовив Барні й швиденько повів далі, поки респіратор Мейсона не встиг набрати повітря для догани. — Можу просто повторити те, що він сам мені сказав: він бачив, що вона в стані перетворення, що вона чарівлива, як кошеня, мале кошеня, яке виросте у… велику кішку. З якою вже не можна буде гратися. Що в неї щирість кошеняти — так він сказав. Уся зброя вже була при ній, проте мініатюрна, на стадії росту, і поки вона вміла боротися тільки з такими ж кошенятами. Це його потішало. Те, як зав’язалися їхні стосунки, теж про дещо свідчить. На початку він був чемним, але, по суті, витурив її геть, а коли вона вже йшла, один із пацієнтів кинув їй в обличчя сперму. Доктор Лектер засмутився, опинившись на слизькому. То був єдиний раз, коли я бачив його засмученим. Вона це також помітила і спробувала скористатися. Гадаю, він захопився її зухвальством.

— Як він ставився до того іншого пацієнта, який жбурнув сперму? Чи були в них якісь стосунки?

— Не сказав би, — відповів Барні. — Тієї ж ночі доктор Лектер його просто вбив.

— Вони сиділи в окремих камерах? — спитався Демлінг. — Як він це зробив?

— Через три камери, на протилежних кінцях коридору, — сказав Барні. — Серед ночі доктор Лектер трохи з ним поговорив і наказав проковтнути власний язик.

— Тож стосунки Кларіс Старлінг і Ганнібала Лектера були… дружніми? — спитав Мейсон.

— У межах формальності, — відповів Барні. — Вони обмінювались інформацією. Доктор Лектер ділився думками щодо серійного вбивці, на якого вона полювала, а вона платила особистою інформацією. Доктор Лектер казав мені, що Старлінг, певно, надто смілива, має «надлишок завзяття», як він це назвав. Гадав, що на роботі вона може підходити до самої межі, якщо того вимагає завдання. І одного разу він сказав, що на ній лежить «прокляття смаку». Не знаю, що це означає.

— Докторе Демлінг, він хоче її трахнути, вбити, з’їсти чи що? — спитав Мейсон, перерахувавши всі зрозумілі йому варіанти.

— Можливо, все разом, — сказав Демлінг. — Не хочу робити припущення щодо порядку, у якому він виконуватиме ці дії. У цьому й суть, як я розумію. Хоч як таблоїди і їх читачі намагатимуться романтизувати їхні стосунки, хоч як старатимуться побачити в них Красуню і Чудовисько, Лектер має на меті деградацію, страждання й смерть Старлінг. Він уже двічі відгукувався: коли її образили, кинувши в обличчя сперму, і коли порвали на шматки в газетах після того, як вона перестріляла тих людей. Він постає під личиною вчителя, але його вабить лише горе. Коли напишуть біографію Ганнібала Лектера — а це неодмінно станеться, — то цей випадок увійде в історію як «аванкулізм Демлінга». Вона його вабить, коли перебуває в скруті.

На широкій еластичній прогалині між очима Барні з’явилася зморшка.