Ганнібал

Доктор Лектер дивився фільм під назвою «Коротка історія часу» про великого астрофізика Стівена Гокінга та його працю. Він уже багато разів його бачив. Зараз розпочалась улюблена частина про чашку, що падає зі стола й розбивається об підлогу.

Гокінг, скрутившись у візку, говорив своїм комп’ютерним голосом: «Звідки походить різниця між минулим і майбутнім? Закони науки не розрізняють минулого і майбутнього. Але в повсякденному житті відмінність дуже відчутна. Наприклад, ви можете спостерігати, як зі стола падає чашка з чаєм і розбивається на друзки об підлогу. Але ви ніколи не побачите, як уламки чашки збираються докупи й вона стрибає назад на стіл».

Фільм показує кадри, прокручені в зворотному напрямку, і чашка ціла й неушкоджена опиняється на столі. Гокінг продовжує: «Збільшення безладу та ентропії — ось чим минуле відрізняється від майбутнього, і це дає напрямок часу».

Доктор Лектер дуже захоплювався роботою Гокінга й ретельно слідкував за його доробком у професійних математичних виданнях. Він знав, що Гокінг колись вважав, що всесвіт припинить розширюватися й почне скорочуватися, а ентропія піде зворотним шляхом. Пізніше Гокінг заявив, що помилявся.

Лектер був досить обізнаний у сфері вищої математики, але Стівен Гокінг узагалі належить до іншої площини, ніж решта смертних. Лектер роками крутив цю задачу, дуже хотів, аби Гокінг був правий у своєму першому твердженні, що всесвіт припинить розширюватися, що ентропія піде навспак, що з’їдена Міша знов повернеться до життя.

Час. Доктор Лектер зупинив відеозапис і ввімкнув новини.

Список подій за участі ФБР, на які запрошують телевізійників і новинарів, щодня оновлюється на публічному сайті ФБР. Доктор Лектер щодня відвідував цю веб-сторінку, аби пересвідчитися, що серед знімків десяти найнебезпечніших злочинців у розшуку й досі висить його стара фотографія. Так він заздалегідь дізнався про ювілей ФБР і час, коли мали транслювати репортаж. Він сидів у великому кріслі в домашньому піджаку й аскоті та дивився, як бреше Крендлер. Він стежив за Крендлером з-під примружених повік, тримаючи біля носа бокал для бренді з вузькою шийкою і легенько збовтуючи вміст. Він не бачив цього блідого обличчя відтоді, як Крендлер стояв перед його кліткою в Мемфісі сім років тому, незадовго до втечі.

У місцевих новинах з Вашингтона він побачив, як Старлінг отримує штраф за порушення правил дорожнього руху, як у віконце її «мустанга» тичуться мікрофони. Тепер телевізійні новини твердили, що Старлінг «звинувачують у порушенні режиму секретності США» у справі Лектера.

Побачивши Старлінг, доктор Лектер широко розчахнув свої бордові очі, і в глибині зіниць навколо її образу затанцювали іскри. Ще довго після того, як вона зникла з екрана, він утримував у пам’яті її подобу, цілісну й бездоганну, а тоді наклав на неї інший образ, Мішин, стикав їх в одне доти, доки з червоного плазмового ядра цього сплаву не здійнялися вгору іскри й не понесли їх злитий образ на схід, у нічне небо, де він разом із зірками покотився небосхилом над морем.

Тепер, якщо всесвіт стиснеться, якщо час обернеться навспак і розбиті чашки наново склеяться, у цьому світі можна буде знайти місце для Міші. Найбільш гідне місце, яке знав доктор Лектер, — місце Старлінг. Якщо до цього дійде, якщо та мить повернеться, то крах Старлінг звільнить місце для Міші, чисте і яскраве, наче мідна ванночка на городі.

Розділ 74

Доктор Лектер припаркував свій пікап за квартал від Мерілендської лікарні милосердя й протер монети перед тим, як опустити їх у лічильник. У таку холодну погоду він одягнув стьобаний робочий комбінезон і, пам’ятаючи про камери відеоспостереження, натягнув кепку з довгим козирком, а тоді увійшов до лікарні через центральний вхід.

Останнього разу доктор Лектер був у Лікарні милосердя штату Меріленд п’ятнадцять років тому, але основний план приміщення, здається, не змінився. Місце, де він колись розпочав свою медичну практику, не викликало в нього жодних емоцій.

На верхніх поверхах, де діяла охоронна система, встигли зробити косметичний ремонт, але розташування кімнат має бути практично те саме, що й за часів його практики, якщо вірити кресленням Департаменту архітектури.

Перепустка відвідувача, взята в реєстратурі, дозволила йому потрапити на поверхи, де лежали пацієнти. Доктор Лектер ішов коридором і читав імена пацієнтів та лікарів на дверях палат. Це був післяопераційний блок, куди пацієнтів переводили з відділення інтенсивної терапії після хірургічного втручання на серці й мозку.

Якби ви побачили, як доктор Лектер походжає коридором, то могли б подумати, що він не вміє швидко читати. Він беззвучно ворушив губами й раз у раз почісував голову, мов дурненький. Потім він присів у залі очікування, звідки було видно коридор. Прочекав півтори години в компанії літніх жінок, що переповідали одна одній сімейні трагедії, витерпів випуск «Правильної ціни» по телебаченню. Врешті-решт він побачив того, на кого чекав, — хірурга, який ще не встиг перевдягти після операції зелений халат і робив обхід на самоті. Це мав бути… хірург прийшов провідати пацієнта… лікар Сільверман. Доктор Лектер підвівся й потягнувся. Підібрав зі столика біля дверей пошарпану газету й вийшов із зали очікування. Ще один пацієнт лікаря Сільвермана лежав за дві палати далі коридором. Доктор Лектер ковзнув усередину. У кімнаті стояв півморок, пацієнт, на щастя, спав, голова й частина обличчя були перемотані товстим шаром бинтів. На моніторі розмірено стрибав світний черв’ячок.

Доктор Лектер швидко скинув із себе теплий комбінезон, під яким виявився зелений операційний халат. Він натягнув бахіли, шапочку, маску та рукавички. Дістав із кишені білий пакет для сміття та розгорнув його.

Лікар Сільверман увійшов до палати, говорячи через плече з кимось у коридорі. Із ним медсестра? Ні.

Доктор Лектер підняв сміттєвий кошик і став перекладати його вміст у пакет, повернувшись спиною до дверей.

— Вибачте, лікарю, я зараз піду, не заважатиму, — сказав доктор Лектер.