Темні таємниці

З протилежного боку кільце вже замикали.

– Ах ти…

Ярмолюк не встиг договорити – Чотар усю свою накопичену з обіду злість вклав у замашний удар.

Міцна ковінька змусила Саву зігнутися від болю, лупонувши в сонячне сплетіння.

Другим ударом, уже згори вниз, Вадим поставив поліцейського на коліна.

Ударив постріл – Жора, теж зрозумівши все, чомусь вирішив прориватися. За збройний опір шарахнули прицільно. Він поточився й із криком упав, схопившись за стегно.

Група захоплення оточила машини. Охоронців та водія по черзі витягали з буса. Водій пікапа сам похапцем ліг на землю долілиць. Усі виявилися розумнішими за Жору.

– Назаровичу, ви там живий?

З-за дерев вигулькнув Максим, уже без зухвалої футболки, в сорочці з довгим рукавом, джинсах, у бронежилеті.

– Поставиш потім у церкві свічку за те, що сам живий, – огризнувся Чотар.

– Та ну вас! Знову за старе!

– Ти ще мало отримав!

– А ти від мене більше дістанеш! Авантюрист довбаний! Із «жигулів» уже вибрався старший чоловік, який не виглядав на свій вік. Рухався пружно, на ходу розстебнув спортивну кофту. Поправив пасок на штанях, зняв бейсболку, витер лоба рукавом.

– Не були б родичами, послав би тебе. Попереджати треба, – він сварився на Чотаря.

– Ти, Назаре, наче перший день мене знаєш, – відповів Вадим батькові.

– Та не перший, тому й тут, – відповів Назар Чотар, але говорив не до сина, а до всіх присутніх. – Шкодую іноді, що малого тебе по сраці не бив. Ото як залізеш кудись, а не пацан же. П’ятий десяток, розуму набратися час. Авантюрист.

Поки батько влаштовував сімейну сцену, бійці спецназу підняли й поставили на ноги Ярмолюка.

– Нічого не вийде, – видихнув він.

– Уже вийшло, – сказав Максим. – Говорити з вами, пане підполковнику, буду далі, на жаль, не я.

– А хто? – питання прозвучало виклично.