Темні таємниці

– Якось же тягнуть.

– Розберемося. Не простий ти, Чотарю. Чим далі, тим більше розумію.

– Добре це чи погано?

– Ще поговоримо. Є про що.

Провідник нарешті припинив петляти. Вузенька, не помітна вночі доріжка вивела конвой на невеличку затишну галявину. Зупинивши машину, поводир лишився всередині, не кваплячись показуватися на очі. Седан наблизився, теж загальмував. Бусик і пікап стали півколом, причому Жора своєю машиною прикрив мікроавтобус.

– Наче приїхали, – сказав Вадим, не приховуючи полегшення.

– Чекаємо?

– Та вийдемо.

Знову ожив телефон Ярмолюка. Цього разу висвітився інший номер.

– Ми на місці, – сказав Сава в трубку. – Поляки з вами? – Поганяли ви нас, – мовили у відповідь. – Усі є, зараз будемо, – і поклали слухавку.

– Коли там у них оте «зараз», – пробурчав Ярмолюк, але з машини вибрався, потягнувся до хрускоту в суглобах.

Жора теж вийшов. Рушив до шефа, пройшов повз бус, легенько похлопав по боці долонею.

– Проскочили? – запитав, не криючись. – Ото сафарі, скажіть?

Цієї миті попереду, за деревами, почувся рух.

– Швидко вони, – Сава збентежено перевірив час на дисплеї телефона. – Або десь поруч і тільки-но розібралися. Або…

Чотар уже теж вийшов, підкульгав до Сави.

– Нормально?

– Чекай, ще не розібрався.

З-за дерев один за одним вийшли четверо чоловіків у камуфляжі.

Автомати напереваги.