Темні таємниці

Уже після їхньої розмови в ресторанчику за обідом.

– Він знав, – Вадим підніс телефон впритул до Штефанового лиця. – Ми познайомились у «Водограї». Ти почув – шукаємо дівчину, Яну Барву. Незабаром після того набрав Макара Гнатюка. Збіг обставин, випадковість? Ми говорили про ту вашу прокляту дорогу, Ольга про Піщане ляпнула. – Чотар нахилився ближче. – Щось мені підказує: Гнатюк уже знав, хто ми такі й чого хочемо, коли вчора раптом з’явився в Піщаному, нібито на дачу заїхав. Навіщо йому дача в глухому місці?

Тут уже говорив сам до себе. Штефан на мить зник. Але враз, мовби згадавши про нього, Чотар набрав повні груди повітря, гаркнув, як колись колов бандитів на допитах, розкручуючи по гарячих слідах:

– Що там робиться, у Піщаному?! Ти ж знаєш, сучий сину! Кажи!

– Мене вб’ють! – вереснув Попеляк.

– Дýрню, я зроблю це раніше!

– Таксист!

Вадим завмер – бранець таки зумів здивувати.

– Хто таксист?

– Є у нас такий Павло, – дихання Штефана вирівнялося. – Я бачив, як дівчина, та, зникла, сідала до нього в машину. Він повіз на Піщане, тільки не в саме село. Хутір є, там їх багато. Розкидані, та вважаються прилеглими до села. Не живе вже давно ніхто, тільки в таксиста Паші там, на одному з хуторів… Ну… Словом, рідна хата, народився там.

– До чого тут таксист? – Чотар раптом перестав будь-що розуміти. – Голову морочиш, сліди плутаєш?

– Кажу тобі те, що сказав їй, – Штефан огризнувся, трохи осмілівши. – Не знав, справді не знав, куди з цим усім йти. Ярмолюк ось так… – його кулак міцно стиснувся, лице скривилося, ніби від болю. – Ті три трупи. Тобто два перших з дороги. Один досі лежить…

– Та не скигли вже! Витри соплі!

– Їх, хлопця й дівчину, убили десь у лісі. Потім перетягнули на дорогу. Слідів волочіння не помітив. Отже, перевозили. Хата Павла, ну, батьків його – в лісі, там же. Хутір. Машину він має. Нічого більше не скажу, бо не знаю ні чорта. Ярмолюк тоді заборонив щось інше писати в протоколі, коли я трупи оглядав. Нещасні випадки, все.

– Макар Гнатюк?

– Просто знайомий.

– Брешеш, – відповів Чотар, не приховуючи втоми від розмови. – Навіщо, який смисл – не знаю поки. Тільки брешеш усе одно, забагато збігів. Передусім коли йдеться про телефонні дзвінки, – він випростався. – Де хутір?

– Не був там ніколи. На карті покажу приблизно, може, розберешся.

Вадим швидко вивів на дисплей свого телефона карту району. Знайшов Піщане, збільшив картинку, розвернув до Попеляка. Той, трохи подумавши, акуратно, пучкою пальця, посовав по монітору. Зупинив зображення.

– Приблизно там.