– Ляно, там во бери! Длє кого те пильнуєш! Всім долонем лапай, не пальцєми!
– Взєв би-сь самий, та й поміг! Злости на тебе катма, Мі-сю! Зиску, як від тего довбача!3 – звично, зовсім не злостиво, навіть весело гарикалася жінка.
– То чула – лиш мені на долині, коли вже сама нагору вибраласє. У кінци зайду, знизу жменєв дістану.
– На долині без тебе дістанут. А шо на гори лишу – най горобци дзьобают!
Сусіда відмахнувся, зиркнув на перехожих, гукнув жінці, хоч дивився в цей час на чужих:
– Всипала б вишень ондо людям! – тут же, ніби старим знайомим, сказав їм: – Добрий день!
– І вам, – відповіли в унісон.
З ними вже віталися зустрічні. Так заведено, не дивувалися. Уперше корінна киянка Ольга Барва заїхала в сільську місцевість на весілля однокурсниці. Діставатися мусила сама, бо спізнилася на замовлений автобус, котрий віз усю компанію. Спочатку трохи здивувало, коли всі пасажири поздоровкалися до неї. Але більший шок пережила потім, як ішла вже селом. З нею вітався кожен, чого ніколи не було в Києві навіть між сусідами, котрих не завжди знала поіменно, не кажучи вже про прізвища. А тут склалося враження: усі зустрічні знають не лише її, а й щось таке про неї. Досі не розуміла, чому тоді стало незатишно, люди ж наче ставились приязно. Щоправда, під вечір сільські понапивалися й на спір вирішили помацати київських дівок, їхні пацани – однокурсники, так само підігріті, ударили першими, довелося з вереском розбігатися…
Згадалося раптом.
Труснула головою, проганяючи спогад про часи, коли сама була трохи молодша за Яну.
Ні.
Зараз – усі думки лиш про неї.
Проте названий Місьом зловив Ольжин жест, зрозумів по-своєму.
– Дарма не хочете вишень! У баби Уляни добренні, аж медови.
– Сам ти баба! – крикнула згори жінка, знову злості не чулося. – Слухайте, правда, беріть. Кому тут ще брати.
– Дякую, – чемно, навіть по-світському відповіла Ольга. – Нам нема куди.
– Як вам головиху, то вона до себе пішла, – жінці явно кортіло бути хоч чимось корисною гостям.
– Гарного дня! – бовкнув розхожу фразочку Чотар, хоч не любив її до оскоми й у побуті мало користувався. – Знаємо, де це. Знайдемо.
Помилився.
Селян далі ще зустрічали, не забуваючи вітатися з кожним. Та на центральному майданчику Таміли Радзівіл не побачили. Поруч із магазином товклося більше народу, ніж коли вони приїхали. Мабуть, саме тут і саме тепер місцеві мали звичку сходитися щодня. Чоловіків у невеличкому строкатому натовпі все одно було менше, хоч Вадим мимоволі звернув увагу: кожного з них попри явно поважний вік ніхто б не ризикнув назвати дідом.
ebooksa