Отже, про тутешній клімат таки правда.
– Пошукаємо головиху? – запитав.
– Якщо нам вона ще потрібна, – була відповідь.
Чотар цирковим рухом крутнув ковіньку довкола вісі, потім – у протилежний бік.
– Скоріше, Олю, ми з вами їй уже не потрібні. Приїхали не дарма. Дізналися майже все, що хотіли. Тепер треба примудритися й обережно пригнати в цей рай земний кавалерію.
– Обережно і кавалерія – речі несумісні.
– Мені б не знати, – гмикнув Вадим. – Тому й кажу, примудритися треба. Гаразд, подумаю дорогою. По конях.
Накульгуючи, пішов до машини. Ольга швидко обігнала, стала з водійського боку.
– Давайте назад я свою машину поведу.
– Утратив довіру?
– Дурню городите. Просто я за розумний розподіл праці. Ви – сюди, я – туди.
Сперечатися не хотілося. Чотар сів на пасажирське місце, фіксуючи увагу місцевих, точніше незграбне бажання показати її цілковиту відсутність та байдужість. Хряпнув дверцятами, примостив ковіньку під ноги. Ольга теж сіла, зачинилася, опустила фіксатор, але запускати двигун не поспішала.
– Ще щось?
– Так, – вона побарабанила долонями по керму. – Чому майже?
– Прошу?
– Майже, – Ольга дивилася перед собою. – Чотарю, ми так не домовлялися. Ви все одно граєте якусь свою гру й не все мені кажете.
– Господь із вами!
– Я атеїстка, хай хрещена. Хоч Він справді зі мною. І якщо знайдемо Яну живою, якщо повернемо, якщо ви праві – увірую. Ось вам хрест, – перехрестилася справді невміло. – Тільки, Вадиме, оте ваше «майже все». Чого ми з вами ще не знаємо?
– А-а-а, – протягнув він. – Є таке діло. Говорив, то ви повз вуха пропустили.
– Те, що стосується Яни, повз мої вуха не проходить.
ebooksa