Годинник показав пів на восьму.
За п’ять хвилин у двері постукали.
Зітхнувши полегшено, Вадим відчинив.
Пропустив прибулого, отримав від нього ключ, залишив гостя в себе, сам знайшов потрібний номер. Зачинився в ньому. Чекати лишилося недовго.
Минуло ще десять хвилин – і пошкрябалися вже сюди. Дуже обережно.
Чотар відчинив.
Футболку й джинси Максим так і не перевдягнув.
– Ой! – зовсім по-дитячому вирвалося в нього. – А як…
– Отак. Заходь.
Пропустивши, Вадим Чотар повернув ключ у замку на два оберти.
А потім уже не стримував себе, давши волю люті.
Випустив назовні всіх демонів, яких постійно намагався приборкати.
Не дав Максимові сказати більше ні слова – ударив ковінькою по ногах. У того від несподіванки, помноженої на різкий біль, підломилися коліна. Коли впав навколішки, Вадим відкинув палицю, обома руками з двох боків сильно, безжально влупив молодику по вухах.
– Ай-й-й-й-й! – заволав той, згинаючись навпіл.
Чотар штовхнув ногою, допомігши впасти. Потім копняком у бік змусив розвернутися горілиць. Наступив на живіт, дочекався, поки Максимові перехопить подих, пересунув ногу на груди, натиснув дужче, нахилився, просичав:
– Ще?
– За… За що? – викашляв оперативник.
– Ага, ти в нас тупенький. Чи придурок, га? – він забрав ногу. – Встань. Встати, я сказав!
Максим обережно, допомагаючи собі руками, підвівся. У його очах Чотар прочитав не страх, а цілковите нерозуміння того, що відбувається. Замахнувся різко, втішився, коли молодик мимовіль сахнувся й навіть втягнув голову в плечі. Щось підказало – поволі оговтується, дурних та переляканих на роботу під прикриттям не ставлять, зараз огризнеться. Тож опустив руку.
– Ти здав мене, як склотару. Злив, мов лайно в унітаз, – Максим відкрив рота, збирався щось сказати, мабуть, заперечити, та Чотар не мав часу його слухати. – Контрабасом тут рулить особисто начальник поліції, цілий підполковник Ярмолюк. Він знає, для чого я прогулявся в Піщане, моє ім’я, прізвище, колишнє місце служби. Тут, у Шацьку, до цього більше нікому нема діла. Є місцевий трупоріз, такий собі Штефан Юрійович… Штефко. Ми зустрічалися вчора, у моїх, тобто у наших справах. Він знає, як мене звати. Але, – палець націлився Максимові в груди, – не знає мого прізвища. На нього вивів один мій знайомий, проте таке знайомство для Штефка ні про що не говорить. У житті все перемішане, і він навряд чи зацікавився моїм колишнім місцем роботи. Теоретично, чисто теоретично здати мене Ярмолюку міг він. Проте патологоанатом поняття не мав про наш намір навідатися в Піщане. Ти, – Вадим помахав пальцем, – усе знав. Отже, ти єдиний, хто міг закласти мене. Інакше просто не виходить. Доведи, що я помиляюся, тільки аргументовано. Слухаю тебе.