Темні таємниці

– Телефон, – Жора простягнув правицю долонею догори. – Ще чого. – Треба буде – ще щось даси. Поки – телефон, порядок такий.

Чотар віддав мобільник.

Сава Ярмолюк уже вигулькнув із ночі, крокував назустріч. Пружна хода хижака, господаря лісу. Так і не перевдягнувся відтоді, як вони познайомилися сьогодні вдень.

– Привіз, – бовкнув Жора.

– Заткайся, погуляй, – кинув підполковник, цикнув зубом, сплюнув набік, дочекався, поки кирпатий послухається, запитав руба: – Чого тебе судомить, Чотарю? Я тобі не все сказав, чи ти не все почув?

– Саме тому я тут, – Вадим говорив рівно, спокійно, зважено. – Ти мене розшифрував, Саво.

– Взагалі-то так мене називають… А, нехай! – відмахнувся, мов від комара. – До тебе аж тепер дійшло? Радий.

– Маю свій інтерес.

– Який?

– Казав уже. Дівчина. Яна Барва.

– Знов за рибу гроші.

– Ти тримаєш її, я знаю. Давай торгуватися.

– Тобто?

– Дівчина в обмін на інформацію, яка тебе врятує.

– Мене? – підполковник вишкірився. – Тут рятують від мене, Чотарю.

– Послухай мене рівно одну хвилину. Усе зрозумієш.

– Я вже гаю на тебе час.

– Справді маю завдання накрити трафік контрабасу в цих краях. На це працює ціла група, розроблена операція.

– Здогадуюсь. Нічого нового поки не сказав. Але хоч зізнався.

– Ви ж не чекали нікого в Піщаному сьогодні, правда?