Вдосвіта 12 червня за містом по шосе котився великий віз, запряжений бистрою молодою конячиною.
Конячка тюпала дрібною риссю, дзвінко вицокуючи підкованими копитами, а її господар, сутулий дідок в латаній-перелатаній сорочці, машинально помахуючи батогом, дрімав, пригрівшись на сонечку.
За бляшаними бідонами, в самому задку, звісивши ноги, примостилися Готовцев і Туманова.
Бідони глухо стукотіли, торохтіли колеса, можна було мирно розмовляти, не боячись, що дідок почує.
— Через годинку я вернуся, — попередив Готовцев.
— Гаразд. Я вийду вам назустріч.
— Почувайте себе як дома, — порадив Готовцев. — Головне, не думайте, що ви на окупованій території. Найгірше, коли починаєш про це думати. Зразу якась боязнь охоплює, весь час оглядаєшся, здається, що за тобою стежать… Я завжди намагаюсь не думати.
— Постараюсь і я, — запевнила його Юля і поцікавилась, кивнувши на дідка: — А він?
— А що він? Дурниці, його діло — сторона. Він із сусіднього села, працює по наряду від управи. Два тижні відробить — та й додому, Кого тільки він не перевозив за ці роки! Звик.
Розвідниця оглянулася по боках.
— Я тут зійду, — сказала вона.
— Уже? — здивувався Готовцев. — Ще далеко до шостого.
— А мені байдуже, — відповіла Юля. Готовцев гукнув:
— Дем"яновичу, чуєш, Дем"яновичу!
— Га? — обізвався візник.
— Зупини!
— Можна, — неохоче відповів дідок і спинив конячку. Вона повела косо оком, захропла, почухала голову об голоблю.
— Сестра хоче грибків пошукати, — пояснив Готовцев.
Дідок посміхнувся:
— Які зараз грибки! Рано для грибів…
ebooksa