— Я познайомлю вас з іще кращою дівчиною.
— Кращої бути не може! — цілком серйозно заперечив Карплюк.
Гізела підвела на нього великі очі й одразу сором’язливо опустила їх.
— Діє безвідмовно, — пояснив Мартинець, — і навіть я колись проковтнув цю припаду. Гізело, я зараз відвезу тебе додому.
— Я не хочу додому.
— Тоді пристойно поводься.
— Я буду слухняною… — взяла Івана під руку, та все ж непомітно підморгнула Карплюкові.
Стефа чекала на них біля брами. Як завжди, їй пощастило: від’їхав якийсь автомобіль, і Луцька приткнула свого «фольксвагена» на його місце з протилежного боку вулиці.
Стефанія зиркнула на Гізелу ревниво-вивчаюче й підставила щоку для поцілунку — вони зустрічались у Максима на квартирі. Притиснулася до Рутковського, і він обійняв її за плечі.
Дівчина ні на що не претендувала, не коверзувала, і Максима це влаштовувало, зрештою, його стосунки з Луцькою були продовженням тієї ж великої гри, яку він вів у Мюнхені: тут панували свої звичаї, і він виглядав би білою вороною, коли б не мав дівчини.
Дівчата пішли на кухню готувати закуски, а Мартинець, поставивши платівку із записом якоїсь ритмічної музики, танцював сам посеред кімнати.
Іван умів танцювати, мав гарний слух і відчуття ритму, не просто переступав з ноги на ногу, як танцюють іноді сучасні молодики, а жив танцем, забував про все, крім танцю, і весь аж світився радістю.
Карплюк подивився трохи, як танцює Мартинець, і мовив осудливо:
— У вас, пане Іване, ноги як на шарнірах.
Мартинець лише махнув рукою.
— Настрій ви мені все одно не зіпсуєте, — тільки й відповів. — Та врахуйте, я живу на дванадцятому поверсі, й двері на балкон відчинені…
Карплюк мимовільно зиркнув на справді прочинені балконні двері, а Іван зловтішно насварився на нього пальцем.
— Я, коли напиваюсь, стаю буйним, — попередив. Карплюк інстинктивно відсунувся в глиб кімнати.
— Не будьте вар’ятом, пане Іване, нам на сьогодні вистачить одного…
— Ну, я вам скажу!.. — Мартинець упав у крісло. — Кумедія, та й годі. Давно такого не бачив.
ebooksa