— По оповіданню?
— А нащо більше?
— Ну й голова, — захоплено вигукнув Мартинець, — а потім казатиме: читав Фолкнера!
— А що, неправда? Ти ж не читав.
— Не читав, — зізнався Мартинець, — у мене часу нема.
— А ти за дівчатами менше бігай. Хоч порозумнішаєш.
— Заздриш?
— Заздрю, — якось несподівано погодився Карплюк.
Мартинець зареготав весело:
— Якщо добре поводитимешся, щось полишимо й для тебе.
— Сьогодні?
— Який швидкий! Сьогодні посидиш трохи, і чао.
— Я згоден.
— А якщо згоден, підвезеш пана Рутковського. Я ще мушу заїхати по Гізелу.
Ця пропозиція влаштовувала всіх, особливо Карплюка. Він зрадів так, що відчинив перед Рутковським дверцята й Максим подумав, що, можливо, за кожний черговий донос служба охорони станції платить йому акордно.
Карплюк мав досить дорогого, як на його заробітки «опеля». Подейкували, правда, що він потроху й досить успішно грає на біржі разом з Кочмарем (звідки й прихильність останнього). Максим кілька разів бачив, як пан Степан вивчає біржові бюлетені й робить виписки з них, більше того, на очах у самого Кочмара; іншому шеф обов’язково б зауважив за таке порушення дисципліни, Карплюкові ж усе сходило з рук.
Карплюк вів машину обережно, він взагалі все робив обережно і потихеньку, й Максим нараз ледь не зареготав, уявивши, як Карплюк пише доноси. Певно, крутить головою так само, як зараз, примружує праве око і довго дивиться на папір, вирішуючи, чи варто трохи додати до того, що справді сказав той чи інший працівник, і додає, пройда…
Наче у відповідь на ці думки пан Степан покрутив головою, здається, тільки одним оком косо зиркнув на Рутковського, бо друге дивилося на вулицю, й запитав:
— То що пан Максим думає про сьогоднішню прес-конференцію? Кажуть, цей Засядько вар’ят, і божевільня за ним справді плаче.
Рутковський нахилився до Карплюка, ніби хотів поділитися таємницею.
ebooksa