— До речі, партизанські загони воювали тоді фактично разом із союзниками…
— Хочете сказати…
— Так, хочу. Об’єктивно ви були проти американців.
— Багато американців вважають помилкою, що підтримали Радянський Союз під час війни. Погомоніть з паном Лодзеном…
— Я знаю його точку зору.
— А якщо знаєте, чого чіпляєтесь до мене? Он Панченко — оберштурмфюрер СС, і ніхто йому не дорікає.
— Е-е, панове, — остудила їх Луцька, — чого вже сперечатися? Німці тоді були величезною силою, і з цього гріх було не скористатися…
— Так само, як тепер американці, — ствердив Карплюк.
— А ми можемо тільки базікати.
— Підгавкувати! — вколов Мартинець.
— Хіба важлива термінологія? — Стефанія допила горілку. Дивилася холодно. — Давно час зрозуміти, що без американців не буде ні нас, ні радіо, ні дідька лисого. Єдиний наш шанс — американці…
— Хочете ховатися за американськими багнетами? — Злість нараз закипіла в Максимові.
Луцька здивовано подивилася на Рутковського: що це з ним?
Однак Максим уже опанував себе: ну, чого вискочив? Тут усі, крім Гізели, якій геть байдужі ці проблеми — було б вино й музика, — співають однієї, може, на різні голоси, та хор, зрештою, єдиний.
А його діло — мовчати, слухати й запам’ятовувати. Так, так, Максиме Рутковський, мовчи й слухай, пий українську горілку з перцем, закушуй баварською шинкою і запам’ятовуй, бо пам’ять тепер — єдина твоя зброя.
Навесні Рутковський нарешті купив автомобіль. Вибрав «фіат» червоного кольору, гарну потужну машину, спроможну розганятися до ста п’ятдесяти кілометрів на годину.
Цю подію відсвяткували після роботи у буфеті, й Максим на практиці впевнився, що «фіат» дає йому ще одну перевагу: тепер він міг спокійно утримуватися від спиртного, всі пили віскі та шнапс, а він — мінеральну воду, й ніхто не дивувався: зелений водій, і справді негоже з перших же днів сідати за кермо нетверезим.
Протягом зими Рутковський вивчав систему охорони та проходження документів на станції.
Робота починалася о пів на дев’яту, о десятій була п’ятнадцятихвилинна перерва на другий сніданок. Між дванадцятою й чотирнадцятою годинами до буфету привозили обід.
Закінчувалася робота о пів на шосту. Залишатися після роботи на станції могли чергові редактори, диктори, а також працівники, котрі мали на це спеціальний дозвіл начальства. Приблизно до половини восьмої вечора в кімнатах прибирали, о дев’ятій вахтер замикав їх. Кімнати замикалися тільки з коридора.
ebooksa