Скориставшись паузою, ітабунський прокурор доктор Флавіо Родрігес де Соуза знову заговорив про божественний сарапател.
— Може, продаси, куме? Як надумаєш, я перший покупець, — пожартував полковник Боавентура Андраде, коли вони об’їздили з краю в край фазенду Винозоре, милуючись плантаціями, розчищеними новими землями й гінкими какаовими деревцями. Родючістю їй могла дорівнятися хіба що Аталая.
Перед тим полковник оглянув свої розлогі земельні володіння. Першу ділянку тут розчищено давно, коли він, прибувши з Сержипе у молодечому завзятті висадився на південних землях Баїї; якби тодішній головний прикажчик фірми «Лопес Машадо і компанія» залишився в Естансії, він би мусив топтатися на місці. А він кинув усе й відчалив на борту корабля. Два інші маєтки по сусідству дісталися йому майже задурно на початку земельної війни, коли Ітабуна називалася ще Табокас, а про залізницю тільки мріяли. Завдяки кривавим сутичкам через ще не зайняті землі в басейні річки Кобрас його факторія подвоїлась. Закладені тут плантації вже встигли дати перший урожай. Любо подивитись.
Коли Вентуринья знов подався до Ріо, повторюючи знайомий приспів: ще одні курси, і приїду додому назавжди, це ж не гуляння, не тринькання грошей, — полковник надумав вирушити з Натаріо у звичну й необхідну інспекційну поїздку: хто не дбає про своє добро, той його не заслуговує. Він сподівався, що безконечна скачка по маєтках — з дому вони виїхали до схід сонця — заспокоїть його, змусить забути про розлуку з сином, витягне отруйну колючку, що засіла в його серці. До того ж він зайвий раз міг переконатися в тямущості й чесності Натаріо. Його слід було не тільки похвалити, а й якось віддячити. Тим-то полковник не став вертати додому, а заявив:
— Хочу, куме, оглянути тепер твої плантації і дім, збудований для всього твого святого сімейства. Як називається це урочище?
— Велика Пастка, полковнику.
Полковник Боавентура Андраде глянув у далечінь: згадалися інші часи, інші поїздки з Натаріо.
— Назва мені знайома. Вряди-годи я чую її від когось із обозників. Гарна місцина, а назва невдала.
— Атож, полковнику. Проте міняти пізно.
— Диму без вогню не буває, Натаріо. І перейменовувати недоцільно. Це мов вуличне прізвисько; як пристане, то вже не відчепиш.
На плантації полковник замилувався какаовими саджанцями, що пишно розрослися під захистом могутнього дикого пралісу.
— Поглянь, Натаріо, яке гарне оте какаове деревце! — Він показав на дерево навпроти, усипане плодами, що в затінку вилискували всіма відтінками жовтої барви. — Ніби жінка, юна й прекрасна. Хоч я й старий, проте й досі радію какаовому дереву й жінці.
Жінка, юна й прекрасна, — це, напевне, донька покійного Тибурсиньйо і сії Ефіженії, здогадався капітан, простеживши за поглядом полковника. Серед цих золотавих переливів у лісовій свіжості він відкрив ім’я обраниці його серця.
— Ви маєте на увазі Сакраменто, дочку покійного Тибурсиньо?
Полковник аж скинувся: метис читає його думки, це йому не первина: ці люди з домішкою індіанської крові знаються із самим сатаною.
— Так, її. Ти, Натаріо, як чогось не знаєш, то вгадуєш.
Щоб розважитися, забути про розлуку з сином, полковник потребував чогось більшого, ніж оглядати плантації та всякі там корита, сушильні, помістки.
На сповіді падре Афонсо в ризниці собору чи медіуму Зоравії в капищі дона Ернестина, заливаючись слізьми, звинувачувала сина в невдячності: не інакше, як у нього вселився нечистий дух. Полковник про невдячність не говорив, він завжди дуже обережно добирав слова: те, що інші називали пасткою, засідкою, він — лавіруванням, а земельна війна, криваві сутички, перестрілки між найманцями, безжальне вбивство іменував політикою. Коли який-небудь близький і щирий приятель натякав на надто довгу затримку Вентуриньї в Ріо, полковник лише недбало знизував плечима: мовляв, хлоп’яцтво. Так краще, ніж горбитися від безсилля і втоми. Він не скаржився, а просто уникав розмов на цю тему, ховав глибоко в серці досаду й гіркоту. Одначе Натаріо знав його як облупленого і відчував, чого коштували йому ця мовчанка й коротке знизування плечима.
Дона Ернестина, жертва фанатичної віри й життєвої апатії, — щоб розвіяти смертельну нудьгу, вона запихалася ласощами й шоколадом, — змарніла, розпливлася, постаріла. Всі оті любовні витівки, які дозволяв собі з нею чоловік, були для неї просто витівками, та й годі, бо шлюби існують лише заради потомства. Свій подружній обов’язок вона виконала, народивши сина. Сподіваючись народити ще й дочку, вона й далі приймала вночі полковника, проте щотиждень чоловік приходив усе рідше. Вона робила це тільки заради дівчинки, що ніяк не народжувалась; як більшість заміжніх жінок, її знайомих і подруг, вона й не знала, ніколи не чула навіть, що таке оргазм, що можна стогнати від насолоди в обіймах партнера. Правда^— деякі безсоромниці поводились на шлюбному ложі, як повії в борделі. Але не рівнятися ж на них. Вони не заслуговували шани, плямували пристойність подружнього життя і високу честь матері сімейства. Та й таких розпусниць мізерна купка. Для ницих чоловічих потреб вистачало повій, утриманок і полюбовниць. Дона Ернестина знала про Адріану, яка вже десять років була полковниковою коханкою. То й що, на здоров’я. Не ображала її і чоловікова холодність: вже цілу вічність він не займав її, давав їй спокій. І слава Богу!
Це щастя, що благовірна так думала, бо побожність і ласощі — всі ці святі, духи, шоколад, гоголь-моголь, солодощі з м’якоті кокосового горіха — перетворили дону Ернестину на жабу, що захотіла стати волом, тоді як полковник з літами зробився вимогливим, мов турецький паша. Навіть Адріана вже здавалася йому не такою привабливою, свіжою, апетитною. Зв’язок їхній тривав одинадцятий рік, і Адріана втратила чари молодості й романтичний серпанок. Вона скаржилася на розлад шлунка, на мігрень, часто коверзувала, захоплювалася спіритичними сеансами, стала ніби копією законної дружини, хіба що трохи молодшою й не такою опасистою. Проте молодість її відцвітала: їй уже минуло тридцять, і в неї не лишилося ні стрункості, ні грації тієї дівчини, що її полковник узнав і покохав. Сивина в бороду, а біс у ребро.
ebooksa