Чи любите ви Вагнера?

Він не дав скінчити.

— Говорить полковник фон Шульц.

Черговий по станції, мабуть, одразу ж виструнчився.

— До ваших послуг, пане полковнику!

Голосом, твердим і різким, мов удари ножа гільйотини, фон Шульц запитав:

— Можете мені сказати, звідки прибув на станцію товарний поїзд цієї суботи?

— Так точно, пане полковнику. Прошу вас почекати кілька секунд, я зараз довідаюсь у диспетчерській.

Ганс фон Шульц поклав трубку на письмовий стіл, витяг з кишені портсигар, узяв сигарету й запалив.

Через кілька секунд він знову взяв трубку і притулив до вуха. Крізь потріскування і шум було чути, як черговий щось питає по іншому телефону. Голос звучав приглушено, і всіх слів не можна було зрозуміти. Нарешті бюро відповіло.

— Алло, пане полковнику!..

— Слухаю.

— Поїзд прибув з Варшави. Точніше, з табору Треблінка. Він був…

— Дякую.

І фон Шульц дав відбій, щоб знову набрати інший номер; він знав його напам’ять і не забував ніколи.

— Центральна міжобласна станція?.. Говорить полковник фон Шульц. Управління державної таємної поліції, Берлін. Терміново.

«А моя ідея все-таки непогана».

XIV

Сергій Ворогін скоцюрбився біля душника в кутку підвалу, навпроти дверей. Тіло задубіло від холоду. І на серці теж була крига.

Поступово його очі призвичаїлись до темряви, вже можна було побачити на земляній підлозі підвалу сміття і старий мотлох: погнуті й діряві каструлі, кошики з порожніми пляшками, засновані павутинням, ослін, дошки, клапті паперу, ганчірки, купи битої цегли й штукатурки. Він випадково натрапив на цей старий одноповерховий будинок з обідраним дахом і без вікон на темній і покрученій вуличці, коли вже не ставало сил іти далі і він зупинився під навісом трохи перепочити. Покинута оселя. Доля дарує йому ще один шанс. Сточені і зогнилі двері висіли на відірваних завісах; східці, що вели на перший поверх, були зруйновані, і незважаючи на лютий мороз, зсередини тхнуло селітрою і купоросом. Вся ця будівля, наче іграшковий дім, ледве трималася. Здавалось, досить необережного поштовху, щоб розвалити всю хистку споруду.

Задоволений, що уникнув на вулиці зустрічі з патрулями, Сергій Ворогін, обережно, крадькома прослизнув у підвал.

«Цікаво, о котрій годині вимикають світло в цьому місті? Об одинадцятій? Опівночі? Напевне, світломаскування тут обов"язкове». Відпочивши, він міг би вночі рушити далі і спробувати знайти свій сарай. Проте він не наважувався вийти з цього барлогу; він боявся знову опинитися віч на-віч з люттю і страхом, з холодним камінням безлюдних вулиць, боявся йти в загрозливу невідомість цього міста, що спить під чоботом чужинців.