Він сунув руку в скуйовджене волосся, почухав голову і додав:
— Я приберу тут, що лишилось, а ти поклади на землю дошки.
Він говорив неуважливо, думаючи про щось своє.
Жежен заходився лаштувати постіль.
— Там іще мусить лишитися трохи випивки, Арсене, в отій пузатій. Нічого, вранці щось змикитуємо,
Сергій Ворогін швидко притулився до стіни будинку. Здаля долинули чіткі, важкі кроки. Патруль! За десять метрів од себе він помітив вузький прохід між двома будинками, прослизнув туди і завмер з «люгером» у руці. Тепер він ясно чув брязкіт зброї. Патруль пройшов за кілька метрів од нього, і тупіт солдатських чобіт виповнив сплячу вулицю. Сергій заздро подивився на автомат унтер-офіцера, командира патруля, і на магазини-ріжки, пристебнуті до пояса. «Шмайсер М. П. 38». Вперше він познайомився з цією трофейною зброєю під час місцевого наступу на Кавказі. Не дуже надійна і точна машинка, але за таких обставин він би залюбки взяв її.
Патруль пройшов.
Сергій довго вичікував, перш ніж вийти на вулицю. Ще пару сот метрів — і він побачить свій старий притулок.
Вже тоді, біля критого ринку, він легко знайшов останній орієнтир і тепер, пригадавши ранкові кошмарні блукання, посміхнувся: шлях до сараю здався йому дитячою забавкою.
Знову втома налягла йому на плечі, гнула до землі. Він почував себе вкрай погано, а тепер, коли він уже майже досяг мети, сили, здавалось, і зовсім залишали його. Він аж хитався. Котрий це день минув?
«Цікаво, скільки кілометрів зробив я сьогодні? Десять? Двадцять? А як було страшно сидіти отам на лаві, у підвалі. Я правильно вирішив тоді, що не слід чекати, склавши руки. Правда, не дуже всидиш в отакий лютий мороз».
Нарешті він добрів до свого притулку і побачив, що на дверях сараю висить замок.
В середу вранці і протягом дня
Андре Ведрін ворухнув правицею і відчув долонею щось тепле. Спина Анрієт. Рука посунулася далі і ніжно лягла на пружне стегно.
Анрієт зітхнула уві сні, повернулась на бік і, не прокидаючись, притулилася гарячим тілом до Андре Ведріна.
Бліде, непевне світло просочувалося крізь дерев"яні віконниці, і ранковий вуличний шум поступово почав виповнювати кімнату.
Андре Ведрін поглянув на свій ручний годинник. «Ого, сім! Час уже й вставати», подумав він. Але ж так приємно було лежати під товстими й теплими ковдрами поряд з цим трепетним тілом. Він добре розумів, що такі хвилини життя дарує рідко, і тому не мав аніякого бажання поспішати.
Андре натягнув ковдри аж до підборіддя і поринув у солодке напівзабуття. Він любив поніжитися вранці. Можна було на якийсь час забути самого себе, відігнати тривожні думки про сувору дійсність, що чатувала на нього, і по-справжньому оцінити приємне самопочуття, яке може дати нормальній, здоровій і більш-менш цивілізованій людині комфортабельне ліжко.
Раптом тужливе виття порушило його спокій. Андре Ведрін сів у ліжку. В кімнаті було холодно, і по тілу побігли мурашки. Він енергійно розтер плечі і груди.
— Що за чортовиння! Тривога. Та ще й уранці. Ніколи такого не бувало.
ebooksa