Усе стало ясно біля списку загиблих кораблів: вважалося, що «Сперанца» загинула ще в кінці липня, про що свідчив капітан англійського пароплава «Вікторія» Джон Теннісон, який останній бачив шхуну, коли вона виходила з Галліполі.
Ясна річ, загиблою давно вважалася й «Пенелопа», і нею вже ніхто не турбувався, бо люди в портах звичні до всіляких нещасть.
У натовпі на пристані здійнявся ще більший галас, коли дізналися, що «Сперанца» не тільки не загинула, але й захопила піратів Безбородого і привезла їх, щоб передати в руки правосуддя.
— Герасіме! — сказав Антон, дивлячись на пристань, де нуртувало сот п"ять людей. — Піди до капітана порту, хай пришле поліцію. Бо їх, здається, можуть судити без суду.
«Сперанца» простояла в Піреї п"ять днів. Ми не будемо довго описувати це перебування в порту, бо й так запізнилися з подорожжю. Перейдемо через крики й вигуки натовпу, які вибухнули тої миті, коли пірати, зв"язані по двоє, пішли під вартою по пристані до в"язниці. Не будемо чекати тут дня суду; Антон, Аднана і решта всі з екіпажу склали письмові свідчення перед судом. Тільки Акопа не міг знайти ніхто, а його свідчень дуже бракувало, бо то ж через нього почалося все.
Поки носії розвантажили дошки, на пристані з"явилися дві жінки, одна вже в літах, друга зовсім юна, але обличчя її було зболене печаллю. Побачивши їх, Герасім зблід, мов стіна.
— Пане, що мені їм сказати? — прошепотів він до капітана.
— Хто ці жінки?
— Одна — дружина Ніколи. А молодша — вдова Маруліса. Бідолахи! Безперечно, вони вже два місяці ходять у порт, чекаючи чоловіків.
Жінки окинули поглядом корабель, безнадійно похнюпили голови й пішли.
На очі Герасімові навернулися сльози.
— Іди за ними, чого стоїш? — сказав капітан, а серце в самого закалатало.
— Як же вчинити, пане? — Герасім знову нерішуче зупинився біля трапа. — Легко приносити гарну звістку, що чоловік живий і скоро буде, а зараз я додам горя кожній з них… Ох, собаче життя!.. — І тут обличчя стернового, досі зболене, стало суворе. — Знайте, пане, коли прийде «Пенелопа», я поторгуюся з їхнім купцем.
— Це справа кіра Яні. Не будемо переступати через нього, бо він і так ладен збожеволіти.
— То це ж як виходить — жінка з дітками помиратиме від голоду, а Гаїк хай собі займається комерцією, ніби нічого й не сталося? Я не кажу, що життя людини треба оцінювати грішми, але якщо Маруліс загинув у бою з піратами, то хіба не…
— Так, справді так! Цим займешся тоді, коли прийде кір Яні. А тепер ще треба вивантажити товар, який ми взяли з печери, й передати в суд, поки знайдуться потерпілі.
— Якщо такий закон, то так і зробимо, пане, хоча, як на мене, його треба було б забрати собі, як плату.
— Облиш, Герасіме, ми не розбагатіємо на нещасті інших.
— А ви знаєте, що то за люди, оті потерпілі?..
Антон подався до міста купити пристойний одяг для Аднани та подарунки для дружини й дітей Герасіма, бо той другого дня мав їхати в Ліопесе, своє село, розташоване за тридцять кілометрів від Пірея.
ebooksa