— У журналі є, але вона пішла не на Стамбул, а повернулася назад через півгодини.
Антон мовчав, неспроможний обізватися.
— Перше, що зробив капітан, — провадив невимовно спокійно портовий чиновник, — перевірив журнал.
— А далі?
— Далі? Капітан побачив у журналі ваше прізвище, подивився, куди ви пішли, і негайно вирушив туди.
— Коли це було?
— Та я ж вам кажу: п"ятнадцятого серпня.
Антон відчував, як на голову йому опустився величезний тягар. Тоді «Сперанца» поверталася з Африки після переслідування піратів. Прибула в Пірей десь у кінці місяця, а П’єр міг там бути числа двадцятого… Раптом йому сяйнуло: коли «Есперанса» прибула в Пірей, «Сперанца» давно вже значилась у списку загиблих кораблів… П"єр Ваян повірив, що «Сперанца» загинула… Може, він пішов далі, на Марсель, у Сен-Мало?…
Почалася зима, але Середземне море було лагідне, вітер, який долітав з Балкан, м"яко гойдав вітрила «Сперанци». Позаду залишились Пірей, мис Матапан, недалеко попереду були південні береги Італії.
— Ідемо в Марсель, відвеземо товар кіра Ніколакі! — сказав капітан.
— А потім? — спитав стерновий.
— Не знаю, Герасіме! Там буде видно.
Ніколи ще люди не бачили свого каштана таким нерішучим, стомленим, таким неуважним.
Він послав з Галліполі звістку в Сен-Мало, розраховуючи, що його друг, стомлений, як і він сам, повернувся додому: «Прибуваю в Марсель у перші дні січня».
Отже, шхуна підходила до Марселя, а екіпаж не знав, що буде далі, бо в душі Антона Лупана не було ніякого просвітку.
Коли малий архіпелаг Ліпарських островів залишився позаду, корабель пішов морем, яке було настільки спокійне, наскільки рознуртована була душа капітана.
Антон стояв, схилившись на парапет, і напружено вдивлявся в море, ніби чекав, що з хвиль почується срібний голос. Хіба не тут, у Тірренському морі, острів Капрі, пристановище сирен, які хотіли зачарувати відважного Улісса?..[13]
Він не помітив, коли зійшов місяць, але, озирнувшись, побачив, що вітрила, досі чорні, заграли сріблом. Трохи далі стояла Аднана, вона теж зіперлась на парапет і уважно дивилась на море. Раптом його вухо вловило м"яку й ніжну мелодію — пісню з її далекої батьківщини, ту саму, яку дівчина співала вранці, але зараз вона звучала тепліше, чарівливіше, таємничіше. Дівчина співала тихо, без слів, і, мабуть, думала, що в шумі моря її ніхто не чує. Але це голос її, чи, може, він долинає із хвиль?
Ні, це таки голос Аднани, дитинно-чистий, але чому він співає саме тут, у цих водах, де втікав Улісс?
Антон протер очі і глянув на корму, стріпуючись, мов від доторку чарівливої руки.
ebooksa