Тут підійшов Мігу й дуже сором"язливо спитав:
— Пане, а що таке зирена?
— Мабуть, сирена, Мігу. А «зирена» вимовляє, певне, Ісмаїл, бо він не дуже добре володіє нашою мовою.
— Так, це він сказав, що Аднана — сирена й заведе нас у скруту.
Капітан засміявся, мов дитина…
«Сперанца» спокійно йшла далі морем Улісса… Минали години, ночі, дні… Аднана відбувала вахту, потім шукала собі куточок, де її ніхто не турбував, і сиділа мовчки.
В останній день року разом із сутінками праворуч бугшприта з"явилися береги Франції й вогні Тулона, які пливли аж до півночі, а опівночі зникли за свинцевою тінню мису…
Були скелі на морях, були й бурі, і тисячі небезпек, були, мабуть, і сирени! Але сирена з палуби «Сперанци» мала зійти на берег у Марселі, і Ісмаїл, в якому враз прокинулась незвичайна доброчесність, поквапився зібрати всі її речі у вузол, щоб чарівниця зійшла на берег хоч на мить швидше.
Вдруге Антон Лупан побачив «Сперанцу» у списку загиблих кораблів. Пан Ламбрініс, марсельський імпортер, повідомив контору порту, що корабель загинув з вантажем, посланим з Пірея кіром Ніколакі.
Але назва шхуни, записана на дошці з крепом, не викликала в душі капітана ніякого відчуття. Думки його зараз були про інше, він відклав на пізніше справи з митницею, конторою порту і йшов по причалах старого порту до будинку Аднани.
Майдан канатників був одразу біля порту. Зараз тут не товпились матроси й капітани, тому майдан ніби поменшав. Аднана колись думала, що він безкінечний, тільки каштани стояли так само гордовито. Серце дівчини билося сильно, підкочуючи клубок болю до кутиків вуст. Вона йшла поряд з Антоном, перетинаючи залитий сонячним світлом майдан. Він уперше тримав її під руку, і вони сором"язливо торкалися плечима одне одного.
— Коли ви виходите? — спитала Аднана, не дивлячись на нього.
— Не знаю.
Дівчина повернула голову. Відчула в його колосі сум, нерішучість, сумнів — і все це разом.
— Тільки-но розвантажимось, я поїду до Сен-Мало, — пояснив він.
Але де канатники? Де капітани вітрильників, матроси?.. У порту було більше пароплавів, ніж вітрил… За десять років майдан перемінився. У лавках продавали фрукти й овочі. Лише подекуди у дверях котроїсь із приземкуватих лавок звисали бухти канатів.
— Ось бульвар! — сказала Аднана. Вона нерішуче зупинилась, бо й бульвар наче перемінився. У наріжному будинку була пекарня, перед нею колись, — тоді Аднана ще не ходила до школи, — дідок із конопляною борідкою щоранку читав Біблію, сидячи на стільчику, а біля нього стояв кошик із білими булочками. Кошик і зараз стояв там само, стояв і стільчик, ті ж самі булочки по п"ять і по десять сантимів за штуку, але замість діда сиділа бабуся в чепчику з густим мереживом, у чорному фартуху з білими плямами від борошна.
Хлопчик з портфеликом, за яким шкутильгав кривий на одну ногу білий песик, зупинився перед кошем, поклав монетку і вибрав найрум"янішу булочку. Цуцик, терплячий і сповнений самоповаги, стояв поряд, піднявши поранену ногу. Хлопчик розламав булочку надвоє, зважив шматки на долоні, повагався трохи, простягнув більший шматок песикові, і вони розійшлися — один пішов до школи, а другий додому, шкутильгаючи по тротуару, залитому сонцем.
— Бачив? — спитала Аднана.
— Так, і я хотів би, щоб ти не обманулася, опинившись серед людей. Одні ділять хліб, а другі камінці…
ebooksa