— Це я, Аднана, тату! Ви мене не впізнаєте? — в голосі дівчини забриніли сльози. Вона швидко заговорила своєю мовою, пригадуючи слова, якими всі вони колись користувалися вдома.
Старий стрепенувся і сів на візок.
— Ви… ви померли! — сказав він, і очі його під товстими скельцями розгублено закліпали.
— Мама померла, але ж я жива! Я Аднана…
— Аднана?.. — Сухі руки затремтіли, знялися в повітрі, схопили дівчину. — Аднана?.. — прошепотів старий ще раз.
Очі його сповнились слізьми, а руки почали гладити обличчя Аднани.
Антон повернувся в порт, вирішивши зайнятися справами «Сперанци». Стерновий чекав його з документами на трапі.
— Що будемо робити, пане?
— Не знаю, Герасіме. Спершу піду в контору порту, а потім…
Але й потім він не знатиме, що сказати стерновому.
— Ви капітан «Сперанци» Антон Лупан? — спитав чиновник, глянувши на документи корабля. — Для вас телеграма із Сен-Мало.
Ну, нарешті знайшовся П"єр!
Але телеграму підписав не П"єр, а дід Леон. «Ми вважали тебе загиблим», — сповіщала телеграма, викликавши на обличчі Антона таку саму байдужу посмішку, як і тоді, коли він вдруге побачив «Сперанцу» у списку загиблих кораблів. Та від наступних слів він здригнувся. «П"єр, — говорилося далі, — пішов через Атлантику, не знаючи, що ти живий…»
Антон Лупан стояв перед конторою порту, читав і перечитував послання старого, а в душі його перемінювалися прикрість і радість. Отже, П"єр не відмовився від свого наміру, однак пішов він дуже рано. Бо якби затримався на місяць-два, вони вирушили б разом!
Стерновий, який досі чекав його на трапі, побачив капітана незвичайно збудженим.
— Герасіме, ходімо швидше вивантажимо товар пана Ламбрініса, продамо речі вірменина. Ходімо, не каймо часу!
— І куди ж ми вирушаємо?
— Через Атлантику! О!.. А маленька сирена?
По обіді цього ж дня Антон і Герасім зайшли в контору пана Ламбрініса, для якого привезли з Пірея триста бочок, як було сказано, з маслиновою олією.
Пан Ламбрініс розгублено вимахував документами на вантаж.
ebooksa