II
За тиждень Смок уже дістався до гір на південь від Індіяни. На вододілі поміж Індіяною та Клондайком він кинув санки й навантажив собак. Кожному з шести його кудлачів припало по п"ятдесят фунтів; собі самому він приділив теж таку ношу. Смок попереду пробивав плетеними лижвами стежку в м"якому снігу, а позаду ланцюжком тяглися його собаки.
Йому ще й як припало до душі таке життя — оця глибока полярна зима, безмовна пустельність та безкраї снігові обшири. де не ступала людська нога. Довкола височіли крижані верхів"я, безіменні й не занесені на карту. І ніде в непорушному повітрі не завважувало око димка від мисливського табору. Він сам-один йшов цими німотними незвіданими просторами, але самотність аніяк не гнітила його. Він усе це любив: і цілоденну працю, і гризотню собак, і густі сутінки над табором, і мерехтіння зірок над головою, і полум"яну пишноту північного сяйва.
Та найбільше він любив ту пору, коли таборився на ніч. Це була незабутня картина, і він знав, що бажання намалювати її повік його не облишить: утертий сніг, розпалене багаття, на щойно зрубаному ялиновому гіллі спальне заяче хутро; напнута парусина, що затримує і відбиває жар вогнища; закіптюжений кавник, казанок на колоді; мокасини, настромлені на патики, щоб просохли; лижви стійма в снігу. А по той бік багаття тиснуться до вогню задумливі й жадливі, пелехаті й припалі інеєм собаки, що пухнастими хвостами прикривають собі лапи, і ще зусібіч — мур непроглядної пітьми.
Такої часини Сан-Франціско, «Хвиля» й О’Гара здавалися страшенно далекими, давно загубленими тінями химерних снів, що, може, ніколи й не снилися. Тепер йому не вірилося, що він жив давніше якимось іншим життям, і вже зовсім неймовірною здавалася думка, що він колись бабрався в каламутному потоці міської богеми. На самоті, не маючи з ким словом перекинутись, він думав багато, глибоко й просто. Смока жахнуло, скільки він змарнував років, живучи в місті, поглинаючи нікчемність шкільних та книжних філософій, претензійний цинізм художницької та журналістської братії, лицемірство діловиків у їхніх клубах. Бо ж вони не відали, що таке справжній апетит, чи сон, а чи здоров"я, вони ніколи не зазнавали дошкульного голоду, болісно солодкої знемоги, не відчували, як вирує дужа кров у жилах, збурена тяжкою роботою, наче вином. І весь той час ця чудова, мудра, спартанська північна країна існувала поруч, а він навіть не знав про неї. Дивно, як це він, явно створений для цього суворого життя, ніколи не відчув бодай найменшого поклику, що знадив би його сюди. Та з часом це таки сталося.
— Зате ось тепер, Жовтомордий, я он як чую той поклик!
Собака наче на відповідь Смокові хутко підняв одну, тоді другу лапу, а потім знов їх укрив хвостом і весело ошкірився через багаття.
— Спенсерові було вже під сорок, коли він відчув своє основне покликання. Я не так забарився, мені-бо ще не стукнуло й тридцять. Ось тут моє покликання. І я майже навіть шкодую, чом не народився вовченям — був би братом тобі, Жовтомордий, та всім твоїм родакам.
Не день, не два блукав Смок серед хаосу ущелин та гірських хребтів, що стояли таким неладом, наче їх порозкидав тут якийсь космічний жартівник. Марно він шукав струмка чи потічка на південь — до Макквещену чи Стюарту. А тоді знялася дика буря й захурделила з гір снігом. Перебуваючи понад смугою лісів, він не мав з чого розкласти багаття і два дні навмання вишукував дорогу вділ. Другого дня надвечір Смок добувся краю велетенського стрімчака. Падав густий сніг, і годі було розгледіти підніжжя скелі, ані тим паче наважитись на спуск. Загорнувшись у хутро, оточений своїми кудлачами, Смок просидів цілу ніч у сніговому заметі, і все стерігся, щоб не задрімати.
На ранок хуга вщухла, і Смок виповз на розвідини. Чверть милі під ним, безперечно, лежало замерзле, покрите снігом озеро, з усіх боків облямоване зубчастими верхів"ями гір. Точнісінько, як йому розповідали! Блукаючи наосліп, він натрапив на озеро Несподіванок.
— Влучна назва, що й казати, — буркнув собі Смок, коли через годину спустився до берега озера.
Росло тут лише кілька старих ялин. Пробираючись до них, він надибав три засипані снігом могили, де в головах над кожною стриміли стовпці з геть стертими написами. За деревами стояла напіврозвалена хатина. Смок шарпнув за клямку й увійшов. У кутку, де колись була постіль з ялинового гілля, спочивав кістяк, загорнений у зотліле хутро. «Останній відвідувач озера Несподіванок», — подумав Смок, підіймаючи з долівки грудку золота, в два кулаки завбільшки. Опріч неї, тут стояла ще бляшанка, повна шерехатих самородків, таких як грецький горіх розміром.
Усе тут побачене відповідало чуткам про озеро Несподіванок, і Смок був певен, що ці злитки золота саме з його дна. А що вкрите товстелезною кригою те дно було недосяжне взимку, то ополудні Смок кинув на нього прощальний погляд уже з верхів"я бескеть.
— Усе гаразд, містере Озеро, — промовив Смок. — Лишайся собі. Я ще повернуся по ці скарби, якщо твій лихий дух мені не зашкодить. Щоправда, я не знаю, як сюди потрапив, але дізнаюся це, звідси вибираючись.
III
На п"ятий день Смок розклав багаття біля замерзлого струмка у видолинку, під гостинними ялинами. Озеро Несподіванок залишилося десь там серед снігів, хтозна, де саме: сотня годин блукань і борсань у сліпучих снігових завіях збили його з дороги, і він уже не знав, звідки й куди мандрує. Він наче притомнів з якогось кошмару, і не певен був, чи збігло чотири дні, чи й цілий тиждень. Він спав укупі з собаками, здолав з ними безліч невисоких вододілів та звивистих карколомних ущелин, що закінчувались урвистими стінами. Лише двічі пощастило йому розпалити вогонь та підігріти лосятини, і аж ось тепер він досхочу наївсь і як слід отаборився. Хуга нарешті вщухла, стало ясно й холодно. Довколишній краєвид знову прибрав природного вигляду. Струмок, біля якого Смок опинився, здавався звичайним струмком, і течія його була спрямована куди слід — на південний захід. Але озеро Несподіванок він таки загубив, як це траплялося з усіма, хто знаходив його раніше.
Півдня дороги за течією струмка привели його в долину ширшого потоку, і Смок вирішив, що ця річка і є Макквещен. Тут він підстрелив лося й знов навантажив на кожного собаку по п"ятдесят фунтів м"яса. Звернувши на Макквещен, він натрапив на втерту стежку, хоча зверху слід санок і припорошило м"яким снігом. Смок розміркував собі, що, мабуть, на Макквещені існує два табори, а оце сполучний шлях поміж ними. «Один з цих таборів, і то саме нижній, напевне Дві Хатини», — подумав собі Смок і вирушив річкою вниз.
Було сорок градусів під нулем, коли Смок отаборився на ніч, і, засинаючи, він усе сушив собі голову, що то за люди віднайшли ці Дві Хатини і чи дістанеться він до них завтра. Тільки-но почало благословлятися на світ, як Смок знову вирушив притрушеною стежкою, втоптуючи лижвами сніг для собак.
І тут на вигині річки Смока спостигло несподіване. Він почув його і відчув воднораз. З правого берега пролунав постріл, і куля, продірявивши Смокові парку та вовняну куцину, змусила його враз обернутися. Він заточився, силкуючись утримати рівновагу на лижвах, і почув, як просвистіла друга куля — цей раз не влучивши. Смок як стій пірнув у сніг і покрався за сотню футів до лівого берега під захисток дерев. Ще пролунали постріли, і Смок гостро відчув, як йому по спині потекло щось тепле й липуче.
Він з собаками видерся на берег і заховався серед дерев та чагарів. Там він скинув лижви, випростався й обережно виглянув. Нікого не було видно. Переслідник, певне, занишк між дерев на тому боці.