Соло бунтівного полковника. Вершина

— Вона, коли я довго затримуюся на роботі, йде до подруги ночувати. У них там свої бабські інтереси. Та я цим задоволений: хоч не так нудьгує. А то ми, ти ж знаєш, усе життя на роботі, про сім’ї думаємо в останню чергу. Ото й ростуть без нас діти, а дружини потроху старіють. Уже не дочекаюся, коли пошлю все це к бісу, піду на пенсію, буду щодня їздити на риболовлю, довбатися в землі, підрізати й обприскувати дерева, милуватися цвітом яблунь та черешень і чекати в гості онуків. Мені весь час, усе життя не вистачало волі. Тобто — свободи. Специфічна робота, яка апріорі передбачала межі, якісь рамки в поведінці, спілкуванні з людьми. Ті невеличкі вільності, що їх допускає кожна молода людина, не можна вважати волею чи свободою.

І ось нарешті — воля. Вона скрізь: починаючи зі сніданку, після якого ти можеш знову влягтися в ліжко чи пройтися вулицями або парком, а може, з приятелем випити чашку кави чи й чогось міцнішого. А може, прибрати в кімнаті чи послухати гарну музику. Ось вона — воля. Що хочу, те й роблю… Одне передбачити неможливо: скільки вистачить терпіння, щоб насолоджуватися такою незвичною волею? У розумінні — чи скоро почну нудьгувати за роботою? А може, в розумінні — скільки ще Боженька відпустить років на таку свободу?

— Угу, на тебе це схоже. Так ти все й покинув. А бубнових хто збиватиме?

— Ти ж пішов — і нічого не трапилося. Незамінних людей немає. Усе минає, як казав мудрий Соломон. Мине і це, — Зорій вмостився в кріслі. — Спи, Рембо, година вранці варта двох увечері. Я думаю, що, мабуть, я тебе на дачу відвезу сам. Замкну там і визначу строк. Так десь років з п’ятнадцять.

Це — мінімум. Бо я ж іще не знаю, що ти там накоїв на фазенді Назарова.

— Що треба, те й накоїв, — сонно буркнув Крюк.

— Ага, що треба… — ледве пролепетав Зорій.

З

Зорій прокинувся від того, що хтось його торкав за плече. Розплющивши очі, полковник побачив Теслю, який нахилився до нього.

— Богдане Даниловичу, — тихо промовив Сашко, — вже сьома година, треба телефонувати Ніні, а то вона може кудись піти.

— Та куди ж вона піде так рано? — ще не зовсім прокинувшись, пробуркотів Зорій. — Може, її взагалі вдома немає, може, вона на гастролях?

— Ні, я відчуваю, що вона Чекає мене і взагалі ні на які гастролі зараз не їздить.

— Чому ти так у цьому впевнений? — Полковник уже остаточно прокинувся. — Можливо, поки ти сам гастролював, вона вже змінила уподобання, й замість письменника у неї з’явився якийсь баритон чи бас. А може, льотчик чи бізнесмен, — Зорій сів на кріслі-ліжку.

— Можете жартувати — мені це байдуже. Взагалі, я став іншою людиною, життя став сприймати по-іншому.

— Гаразд, ми ще з тобою на цю тему поговоримо.

— Богдане Даниловичу, тільки на цю?

— Що «тільки на цю»?

— Тільки на теми життя? Більше ніяких завдань? — пошепки додав, скосивши погляд на Крюка, який міцно спав на тахті.

— Побачимо: саме життя й покаже, — Зорій підвівся. — Ходімо дзвонити, капітан Немо ти наш.

— Чому «Немо»?