Соло бунтівного полковника. Вершина

— Як це не залишилося! Та мене там кадри ще й досі кадрять, їдять його мухи, як ти колись любив говорити.

— Та я й зараз так кажу. Ти диви, пам’ятаєш…

— А чому ж не пам’ятати: скільки разом пройдено, скільки зроблено, а скільки випито!

— Друже, мені треба взнати адресу батьків однієї студентки. По роботі, звичайно, — поспіхом додав Зорій.

— Ага, по роботі, — усміхнувся Олександр. — Та які проблеми?! Як два пальці об асфальт.

Вони ще трішки поговорили, Лиштовка пообіцяв сьогодні ж це питання вирішити. Він підвівся, потиснув Богданові Даниловичу руку й повільно пошкандибав до під’їзду. Пройшовши кілька метрів, Олександр зупинився, повернув голову в бік Зорія і з якимось внутрішнім болем та гіркотою сказав слова, які ще довго потім сиділи в голові полковника:

— Скільки ми, Богдане, наробили дурниць! Скільки даремно змарнували часу! А життя минуло — і ага…

З

Можливо, вперше за останні кілька місяців Богдан Данилович Зорій дозволив собі вихідний. Щоб не лише не йти на роботу, а взагалі навіть про неї не думати.

Після того, як полковник отримав від Саші Лиштовки адресу, за якою проживали батьки Олени, він вирішив туди навідатись і спробувати з’ясувати, що сталося з дівчиною і чому її немає в Києві. Зорій навіть не боявся, що зустрінеться там з рідними Олени, адже, зі слів дівчини, її мати — цілком толерантна й вихована людина, а з батьком він якось по-чоловічому порозуміється. Тим більше, що ця зустріч ні до чого не зобов’язувала. Одружуватися він не збирався. У нього — сім’я, син, онука. Та й дівчина ніколи не вимагала цього. Вона все розуміла. їй і так, як вона завжди говорить, добре з ним.

Отакої, Богдане! Ну, ти й гівнюк! Хоч усвідомлюєш, що ти робиш? «Дівчина від нього нічого не вимагала…» А тебе самого від себе ще не нудить? Ти, який взявся за таку серйозну справу, на яку витрачаєш часу безліч, зв’язався з дитям, що,

не бачачи в житті нічого, крім книжок, запало на першого ж чоловіка, який, на її недосвідчений розум, здався їй особливим, винятковим і таким, що відповідає її уявленню про справжнього мужчину.

Ну й думки! Чого ж ти тоді прешся чорт знає куди, аби…

Аби що?

Село, хоч і в Київській області, але на самому краї. Далі, за кілька кілометрів, уже Полтавщина. Але для його «чаєчки» це не відстань. Ще й добре, що їхати багато кілометрів: хоч проїдеться, розвіється та й подумає.

Ось і село. Діло йде до обіду, а людей на вулицях обмаль.

Усе ж спитав, де вулиця Підлісна, знайшов потрібний номер, поставив автомобіль навпроти двору. Зрозуміло, чому вулиця називається Підлісною: хати лише з одного боку, з другого — сосновий ліс. Красиво.

Зорій зазирнув у двір. Собаки немає. Підійшов до дверей, постукав. Ніхто не відповідає, не виходить. Постукав ще, вже сильніше — нікого. Полковник зайшов на веранду, постукав у двері, що, мабуть, вели в кімнату. Почув якесь тихе на кшталт «Там відчинено». Зайшов. Велика кімната, посередині стіл з різьбленими фігурними ніжками: такі залишилися тільки по селах. Простенька «стінка», телевізор, журнальний столик, біля нього — двоє стареньких крісел.

— Хтось є в хаті? — голосно промовив Зорій і завмер, чекаючи на відповідь.

— Проходьте сюди, — почулося з-за дверей, що, схоже, вели в іншу кімнату.