Зорій підійшов до дверей, потихеньку відчинив їх і побачив на ліжку… Олену. Глянувши на Богдана Даниловича, вона спочатку здивовано округлила очі, потім сильно зажмурилася.
— Данчику, — прошепотіла вона, не розплющуючи очей, — як же ти мене знайшов?
— Заради хорошої людини чого тільки не зробиш, — бадьоро відповів Зорій і підійшов ближче до ліжка. — Що з тобою, я так хвилювався, думаю: Боже, що ж сталося з моєю маленькою? Чому не подзвонила?
— Зараз уже все гаразд. Приїхала до батьків на вихідні, застудилася та так і залишилася лікуватися: мама ж моя лікар,
сама й виходила мене. А не телефонувала, бо, думаю, оце ще трішки, й полечу в столицю до мого коханого. Присядь он на стілець — я зараз підведуся, мені вже краще. Це я й так розлінилася, залежалася.
— А де батьки? Не дуже хочеться, щоб вони мене тут застали.
— Ти що, Данчику, я мамі про тебе багато розповідала. Вона хоч і не схвалює моєї поведінки, але розуміє. Вона в мене добра. А батько… Батько десь знову майнув. Та Господь із ним.
Олена підвелася з ліжка і, хоч була не нафарбована й одягнена в піжаму, зовсім не видавалася хворою. Що то молодість! За дверима почувся тупіт і жіночий голос: «Оленко, агов, я вже прийшла!» Двері відчинилися, й у кімнату зайшла… Люба. Побачивши Богдана, вона похитнулася й мало не зомліла.
— Це ти?!
Слова вилетіли, наче зойк, одночасно з уст Богдана та Люби. Вони стояли приголомшені, притиснуті до підлоги несподіваним тягарем раптового відкриття. Якби зненацька розверзлася земля, упало небо, вмить висохла річка — нічого так не вразило б обох, як оця зустріч. Очі в очі…
Олена, яка хотіла познайомити матір і Богдана, стояла мовчки. Поки що вона нічого не могла второпати, але зрозуміла єдине: ці дві найрідніші для неї людини — знайомі.
Любов присіла на стілець. Богдан стояв як укопаний біля ліжка.
Першою оговталася Люба.
— Проходь, Богдане, у вітальню. Оленко, мабуть, ти вже зрозуміла, що ми знайомі.
Богдан зостався на місці.
— Так, я бачу. І дещо починаю розуміти. Але одне дивно: скільки ми з тобою, мамо, говорили про Данчика, а з ним про тебе, жодного разу в мене не виникло навіть думки, що йдеться про одну й ту саму людину, — Олена повернулася до Зорія. — Данчику, чи ти справді не знав, що моя мама — це саме оця жінка?
— Оленко, я не можу зараз щось пояснити. Я не здатен зараз пояснювати й тобі, Любове. Але вже знаю, що я зробив
найстрашнішу в житті помилку. І, здається, виправляти її доведеться мені самому. Негайно ж!
Богдан різко ступив уперед, підійшов до дверей і взявся за ручку.
— Ні, Данчику, ні! — Олена кинулася до Зорія. — Я не знаю, що і як сталося, але не йди. Якось же треба все зрозуміти, виправити.