Соло бунтівного полковника. Вершина

А воно трапилося. І саме з її донькою — ніжною, вихованою, люблячою, тендітною, беззахисною. Саме так думала мати.

А Олена думала про Богдана. Як він там? Мабуть, справ стільки, що про неї й не згадує. Богдан, щоправда, нічого не розповідає про свою роботу, але дівчина сама про дещо здогадується. Та Олену й не надто хвилює, де працює її коханий, що він робить після роботи, як спілкується з іншими людьми, які в нього стосунки з дружиною.

З дружиною…

Чи ж зовсім не хвилювало Олену те, що мужчина, якого вона не лише любила, а й з яким у неї були близькі стосунки, приходить щодня додому, мабуть, обнімає дружину, цілує її, спить із нею. Дедалі частіше в сумління Олени прокрадалося те честолюбне природне жіноче занудство, якого вона донині не знала, не відчувала в собі й навіть не підозрювала, що воно коли-небудь може до неї добратися.

Ні, все ж вона зараз про це не думатиме. Зараз і потім. Потім і завжди. Є тільки «сьогодні», є тільки Богдан і її кохання. І хай усе йде так, як іде. Навіть мама її зрозуміла. Ось тільки-но болячка пройде, Олена полетить до свого коханого, обніме його, розцілує і…

«О, мабуть, я вже видужую, бо кров підступила аж до тих частин тіла, на які слабко впливають гальма скромності й цноти», — подумала Олена, перевернулася на живіт, обняла і сильно притиснула до себе подушку.

2

Богдан ось уже третій тиждень телефонував Олені, але та не відповідала. Так минув майже місяць, відколи Зорій востаннє спілкувався з дівчиною. З Оленою щось трапилося. Не можна сказати, що вони часто й регулярно зустрічалися, але телефоном спілкувалися щонайменше раз на тиждень. Богдан Данилович ніяк не міг позбутися відчуття провини перед цим ще зовсім юним створінням, якому симпатизував, до якого його тягнуло і перед яким щоразу під час зустрічі ніяковів і шарівся, наче батько, в присутності якого його сини-підлітки бачили на екрані кіно чи телевізора оголене тіло жінки.

Треба її шукати. Під час однієї з розмов Олена розповіла Богданові Даниловичу про свою матір. Що любить її, що та, здається, не дуже щаслива. Тоді Олена казала, що мати з батьком жили колись в одному селі, там побралися, але потім переїхали в інше. Просто мати була лікарем, і її перевели в інше місце. Зорій напружив пам’ять, згадував якісь деталі всіх їхніх розмов, щоб знайти хоч натяк на назву села, де зараз могла бути Олена.

Так нічого й не згадавши, він іншого не придумав, як звернутися до свого давнього приятеля Олександра Лиштовки, який колись оперативно «обслуговував» інститут, що тепер став університетом і де нині навчалась Олена. Сашко давно вже пішов на пенсію за станом здоров’я, але Богдан Данилович був певен, що у того ще залишилися надійні позиції в кадровому апараті навчального закладу, через які й можна знайти адресу батьків дівчини.

У часи Радянського Союзу в Комітеті державної безпеки дуже широко практикувалася така форма роботи, як контррозвідувальний захист вищих навчальних закладів від проникнення в них західного впливу, що начебто розбещував нашу студентську молодь. До кожного вишу прикріплювався співробітник, що здійснював оперативну роботу, яка полягала, зокрема, і в улаштуванні дітей керівництва КДБ в інститут чи університет, забезпеченні успішного складання екзаменаційних сесій, залагодженні всіляких скандалів, пов’язаних із прогулами, пияцтвом тощо. Неабияким службовим досягненням у роботі такого опера вважалося своєчасне виявлення серед студентів так званих фарцовщиків, що торгували імпортними джинсами, кросівками, футболками та іншою закордонною всячиною, якої тоді в Союзі, в тому числі й в Україні, не можна було знайти з вогнем. Дістати ж такий товар можна тільки в іноземців, яких іноді якимось вітром заносило до нас, а значить — з’являлася небезпека поширення страшної західної зарази на кшталт тяги до свободи, вільного висловлювання своїх думок або й просто бажання дізнатися правду про те, як семимильними кроками загниває Захід. Оперові оголошували подяки за героїчно вилучені магнітофонні касети з піснями групи «Чінгісхан», яка на своїх концертах начебто використовувала нацистську символіку, хоча вилучені касети той-таки опер вечорами із задоволенням слухав удома. Ну, а писком контррозвідувальних досягнень інститутського чи університетського куратора від КДБ було виявлення і знешкодження через вигнання з вишу поширювачів анекдотів про видатних керівників комуністичної партії і радянської держави. Тут пощади не було нікому — крамолу випалювали розпеченим залізом. У 1991

році Лиштовка кинув своє «кураторство» й перейшов працювати в розвідку, де очолив один із підрозділів кадрового апарату. Але й там попрацював недовго, захворів, звільнився як інвалід спочатку в запас, а потім узагалі пішов у відставку.

Зустрівся Зорій з Олександром у дворі його будинку на бульварі Лесі Українки. У цій будівлі раніше майже всі квартири займали сім’ї співробітників держбезпеки, але після 1991 року, коли багато офіцерів, особливо вищого складу, через різного роду причини, зокрема й морального плану, звільнилися з органів, квартири в цьому будинку продавали й переселялися у віддалені спальні райони, де можна було купити за ті самі гроші дві квартири — собі та дітям. Лиштовка залишився жити на бульварі Лесі, бо так захотіла його сувора дружина, яка його все життя, з його слів, «гнобила», і яку він до нестями все життя кохав.

— Привіт, друже! — Сашко в правій руці тримав ковіньку, хоча намагався на неї не спиратися. Видно було, що йому це робити важкувато. — Ти, як завжди, стрункий, красивий і молодий, — слова прозвучали, як докір, наче Зорій був винен у названих чеснотах, правдивість яких дещо сумнівна.

— Здрастуй, Сашко, здрастуй дорогий! — вони обнялися. — А тебе незвично бачити з ціпком. Це ти прихопив його, щоб оборонятися від собак? — спробував пожартувати Зорій. Але жарт виявився зайвим, бо Олександр справді мав хворобливий вигляд. Богдан Данилович поспішив перевести розмову на іншу тему. — Як дружина, як діти?

— А що їм зробиться? — Олександр почав оглядатися навколо. — Треба б присісти, бо я довго не вистою.

Вони попрямували до лавки, яких у дворі було достатньо. Олександр дихав важко, відчувалося, що йому й сидіти нелегко. Зорій вирішив не зволікати.

— Вибач, Сашко, що потурбував тебе, але бачу, що, мабуть, і даремно.

— Та не вийожуйся, кажи вже. Думаєш, що я вже ні на що не здатен? Ні хера, я ще можу бабу потягнуть, нєфіг дєлать. Давай, викладай.

— Сашко, у тебе часом не залишилося контактів в університеті, який ти колись обслуговував?