Соло бунтівного полковника. Вершина

— Ну?

— Усе життя була. Платонічна. Донедавна.

— А що ж сталося?

— Сталося те, що не мало статися.

— Як же це так? А татко? Я бачу, що ви останнім часом живете, як чужі. Але…

— Усе, годі! Ще не вистачало нам з тобою розбирати походеньки твого татка. Ти вже доросла й, мабуть, помітила, що у нас із ним стосунки давно не ті, які мають бути між чоловіком і жінкою, що кохають одне одного.

— Угу. У татка, значить, походеньки, а у мами — любов.

— Це різні речі, доню. Я кохаю щиро й одну людину, тато ж готовий бігти за кожною спідницею хоч щодня. Не хочу про це говорити, мене воно дратує. Зараз ми з тобою турбуємося про себе. А як там наш Богдан?

— Наш? — Олена здивовано подивилася на матір, усміхнулася.

Любов теж усміхнулася, й разом обидві жінки спочатку засміялися, а потім їх охопив несамовитий регіт. Вони істерично сміялися, до сліз, до кольки, не в силах зупинитися, витираючи однією хустинкою по черзі сльози, що текли від сміху.

Потім обнялися і по-справжньому, по-жіночому заревіли.

Вони довго плакали. Кожна — через своє.

Потім Любов ще довго не могла заснути. Вона думала про дочку, про Богдана, про себе. Ні, нікого ні в чому не винила. Нічого поганого ні про кого не думала. Лише в одну мить промайнула думка, що в усьому винен Богдан. Це він звабив її дочку. А не повинен був. Не мав права. Ну то й що? Винен — не винен, яка тепер різниця?

І ніхто — ні мати, ні дочка — не могли бачити, як згори, над ними, в невагомому серпанку й світлому ореолі фізично невидима істота з легкими пташиними крилами спостерігала за подіями в цій сільській хаті. Істота почула ту думку Любові щодо провини Богдана й уже насупила чоло, спохмурніла, закусила по-дитячому губку й примружила очі…

6

— Оленочко, ти запитувала, чому ми з Богданом не побралися, хоч і кохали одне одного? — наступного дня зранку Люба з донькою лежали в одному ліжку, як колись, коли дівчинка була ще маленькою. — Я сама довго не розуміла, як так сталося, не знала, чим пояснити поведінку Богдана в той час. А лише значно пізніше до мене дійшло, що відповідь треба шукати у власній поведінці. За своє щастя треба боротися. Я ж віддала і своє щастя, й Богдана — без бою. Я певна, він мене любив. Але треба знати Богдана. Він не міг жити самою любов’ю. Так само, як притягнув він до себе чимось мене й тебе, притягував інших. Богданові ніколи не бракувало жіночої уваги. І, ніде правди діти, любити його є за що.

— Хіба люблять за щось?

— Так, доню, люблять саме за щось. У коханні все можна виправдати, пояснити. Але, як я вже тобі говорила, на жаль, пояснити ми намагаємось усе потім. Розкладаємо по поличках, аналізуємо, бідкаємося, що не зробили того чи того або зробили, але не те й не так. А тим часом кохання або проходить, або прибивається до іншого двору, до іншої долі.

— А все ж, мамо, а все ж?..

— У житті Богдана був час, коли йому було важко. Дуже важко. На ділі він залишився сам. І нікому його було втішити, приголубити, підставити плече не лише, щоб підтримати, а й щоб він виплакався. Саме цього я зробити й не змогла. Була надто боязлива й цнотлива. Правильна була. А своє плече йому підставила інша. І він його прийняв. Я ж йому лише співчувала, переживала в собі, плакала, а діяти не змогла. Тому й залишилася на все життя нещасна.