Найбільша моя трагедія — політична роздвоєність. Повторюсь, я ненавиджу владу, а лізу туди, чортихаючись, клянучи себе за боягузтво й продажність, але виправдовуюся перед собою, що все це роблю задля майбутнього, що колись усе повернеться для мене виграшем, прибутком, компенсацією за мої страждання та приниження.
Образа! Образа на весь світ! Образа за те, що не вдалося, маючи задатки, реалізуватися до кінця. Мене обходили й обходять менш гідні. А я серджуся, злюся — і майже нічого не роблю для того, щоб щось змінити.
Дехто бачить у мені якісь чесноти. Мене поважають, сприймають як чесну, порядну людину, а я, мабуть, просто боягуз, який не тому не лається голосно в громадських місцях чи не плює на підлогу, що «праведний» і турбується про людей, а тому, що боїться дістати за це по пиці…
Насправді ж я не знаю іноді, чого хочу, коли дію так чи інакше: інколи сам не можу пояснити своїх вчинків. А вони бувають до болю абсурдними, якщо не сказати — небезпечними. Я нерідко напоказ виставляв своє прихильне ставлення до тих, хто потрапляв у глибоку, круту опалу. Мені хотілося потиснути руку тому, кого, наприклад, щойно звільнили з посади. І я це робив, навіть будучи впевненим, що про це поінформують начальство і мені знову не бачити підвищення на службі.
Навіщо я це робив? Таких же дій ніхто не заохочує. Навіть ті, кому потиснув руку або підставив плече. Дехто вважає мої вчинки дурістю, дехто — позерством, а наволоч, яка так ніколи не вчинила б й у будь-якому вчинку інших бачить підтекст, прихований смисл, вважає мої публічні витівки втіленням замаскованих далекоглядних планів.
А я просто інтуїтивно відчував, що так робити треба. Так, саме треба, а не «доцільно», чи вигідно, чи перспективно. Треба — і край. Я так самовиражаюся і сам себе поважаю за це. «Ніхто так не зробив, а я зробив. Я не такий, як усі. Я — кращий». Ось, можливо, основний мотив моїх вчинків. Можливо…
Але ж чи тільки це штовхало мене підійти при всіх до щойно звільненого з високої посади генерала, біля якого, наче відділена невидимою, прокресленою гоголівським Хомою, лінією, пустка, — і, обнявшись, голосно сказати: «Не бери дурного в голову, а важкого — в руки, старина. Усе минає. Можеш розраховувати на мою допомогу й на моє не таке вже й міцне, але надійне плече!»
Усі знають, що так буде і цього разу, і наступного. Імідж людини, яка нікого не боїться, — добрий імідж. А може, навпаки — дуже поганий. Колеги таких не лише не люблять — вони їх ненавидять. «Ти бач який! Я б теж так зміг! Запросто! Але ж йому нічого втрачати, його не призначать на посаду, куди планую я. Він і не прагне. А зі мною була попередня розмова заступника голови чи ще якогось чорта. Неспроста ж? Мабуть, є ж якісь підстави? І тут я піду до «усуненого» і ляпну: тримайся, мовляв, я з тобою. Та хіба я дурень, чи що? А якби не такі обставини, то, звичайно, пішов би й потиснув руку. А це падло підійшло… Йому ж бо що…»
А я вже отримав свою дозу позитивного адреналіну і, начхавши на косі погляди своїх «розумних» колег, з гордо піднятою головою йду собі до свого маленького затишного кабінету, де, на відміну від інших кабінетів, на столі в мене стоїть не портрет Президента (якого я не те що не поважаю, а вважаю нелогічною помилкою природи), а чималенька фотографія моєї улюбленої онучки Ярослави, за якою я душі не чую і люблю її більше, ніж усіх разом узятих президентів і чиновників світу…
Ось і зараз вона мені усміхається своїми блакитними, як і в мене, очками й пухленькими, з ямочками, щічками і наче говорить: «Дідусю, ти в мене найкращий, ти — молодець, ти все витримаєш і ти переможеш, бо в тебе є я, а якщо з тобою щось трапиться, то як же я без тебе?»
Я повен любові і ненависті. Ці почуття мене роздирають, шматують… Я мушу поділитися своїми почуттями з кимось. Інакше мене розірве. Свою любов, невитрачену, цілу-цілісіньку, цнотливу, як перший поцілунок, я ношу в собі. У мене її стільки, що треба довго-довго жити, щоб її поменшало або щоб вона зникла. Більше, ніж любові, у мене лише ненависті. О, ненавиджу я сильніше, потужніше й шаленіше, ніж люблю. Я пишаюся тим, що маю таку силу-силенну любові і ненависті. Навряд чи хтось схотів би відчути її, тобто ненависть, на власній шкурі.
Дедалі частіше я кажу собі: «Я нікому нічого не винен.
Я роблю все своїм близьким. Вони від мене всі залежать.
Що хочу, те й можу вчинити. Захочу — проваляюся з книжкою всі вихідні, захочу — поїду на риболовлю. Що схочу — можу собі дозволити. І робитиму це й далі, тільки тепер ще більше думатиму про те, що я сам себе зробив, сам собі все добуваю та з єзуїтським спокоєм і захватом усе це використовуватиму для свого ж задоволення.
Звіт? Перед ким? Перед людьми, які звикли сидіти на моїй шиї, при цьому зневажаючи мене і час від часу поводячись брутально, а то й влаштовуючи сцени? У жодному разі не дозволю!»
І що ж? Чи я так вчиняю, як оце говорю? Звичайно, ні. Тому найбільший стресовий стан зумовлює дисонанс між тим, що роблю, і тим, що мав би робити.
Чим я займаюся зараз? Тим, що стримую будь-яку творчість, будь-яке вільне вираження себе. Вільне… Говорити все життя не те, що думаєш, а те, що треба, поводитися не так, як хочеш, а відповідно до становища і статусу — ось що вводить іноді в натуральний ступор. І біль, і ненависть, і жаль до себе, а поінколи — й усвідомлення безвиході…
Чи можна щось змінити? Причини — ні. Вони вже вкорінилися, стали хронічними. А от «вилікувати» стан свій і ставлення до цього, звичайно, можна. Навіть потрібно. Інакше — смерть.
Справжня, фізична. Перекочувати з цього світу в інший… У нікуди… Зникнути…
Усе життя я фактично плив за течією. Що я знав про психологію? Справжню, не ту, що абияк читають у вишах. Я навіть не здогадувався, що є якась література, якісь рекомендації, вправи. І лише в зрілому віці почав читати спеціальну популярну літературу психологічного напряму. І що ж я дізнався? Що, виявляється, можна управляти не лише своїм тілом, а й емоціями, настроєм тощо. Спочатку дивувався, бо ж такого не чув ніколи. А все дуже просто. Багато дечого я навчився, дещо робив інтуїтивно. Мабуть, сама природа підказувала, як треба поводитися в тій чи іншій ситуації, щоб тебе не розірвало від емоцій…
ebooksa