— Ви так говорите, але не вірите в це, містере Квотермейне.
Тоді я, щоб перевести на інше цю щонайменше дивну розмову, почав розказувати про Африку і, між іншим, згадав про одне легендарне плем’я арабів чи напіварабів, що нібито живе в східній частині Центральної Африки і поклоняється вічно юному Дитяті.
— До речі, про арабів, — перервала мене міс Хольмс. — Я розповім вам вельми дивну історію. Коли мені було вісім чи дев’ять років, я якось бавилася в Кенсінгтонському саду (ми тоді жили в Лондоні) під наглядом бонни. Вона розмовляла з якимось молодим чоловіком, якого називала кузеном, а я катала обруч по траві. І раптом з-за дерева вийшли двоє одягнених у біле вбрання чоловіків із тюрбанами на голові. У старшого були блискучі чорні очі, гачкуватий ніс і довга сива борода. Обличчя молодшого я пам’ятаю погано, їхня шкіра була коричневого кольору, але принаймні вони не були неграми. Раптом мій обруч упав біля ніг старшого чоловіка; я зупинилася, не знаючи що робити. Старий нахилився, підняв обруч, але не повернув його мені. Він щось сказав іншому, вказуючи на родимку у вигляді півмісяця на моїй шиї (через цю родимку батько називав мене Місяцем). “Як твоє ім’я, маленька дівчинко?” — запитав мене старий ламаною англійською мовою.
— Місяць Хольмс, — відповіла я.
Тоді він дістав із кишені скриньку і дав мені з неї щось на зразок цукерки. Я дуже любила солодощі і поклала одержане у рот. Потім старий покотив обруч і сказав мені:
— Лови його, — я побігла за обручем, аж раптом усе зникло з моїх очей, неначе сховавшись у тумані. Я прокинулася на руках бонни, люди в білому вбранні зникли. Всю дорогу додому бонна лаяла мене за те, що я взяла ласощі від незнайомих людей і погрожувала поскаржитися на мене батькам. Я ледве вблагала її мовчати про те, що сталося. Незабаром вона покинула нас і вийшла заміж, мабуть, за “кузена”. Але з часу цієї пригоди я почала думати про Африку.
— Ви більше ніколи не зустрічали цих людей?
— Ніколи.
У цей час я почув сердитий голос леді Лонгден:
— Мені дуже шкода, Місяцю, переривати вашу цікаву розмову, але ми всі чекаємо на тебе.
І тут я побачив, що всі, окрім нас, уже встали з-за столу.
Я був вельми збентежений. Пригадавши, що я нічого не їв, я потихеньку сів ближче до портвейну і, підкріпившись фініками, пройшов за іншими до вітальні, де всівся якнайдалі від міс Хольмс і заходився розглядати альбом із видами Єрусалима.
Незабаром до мене підсів лорд Регнолль, який завів розмову про полювання на великого звіра і, між іншим, запитав мою постійну африканську адресу. Я вказав Дурбан і у свою чергу поцікавився, навіщо йому моя адреса.
— Тому що міс Хольмс постійно марить Африкою, і я чекаю, що мені одного прекрасного дня доведеться потрапити туди, — сумно відповів лорд Регнолль.
Це були пророчі слова. У нашу розмову втрутилася леді Лонгден, яка підійшла побажати доброї ночі своєму майбутньому зятеві, оскільки вона почувалася не зовсім здоровою.
Більшість гостей, незважаючи на те, що була всього десята година, зібралася їхати додому.
Розділ IV
ХАРУТ І МАРУТ
Лорд Регнолль провів гостей, повернувся до мене і запитав, що я вважаю за краще: грати в карти чи слухати музику. Тільки-но я відповів, що не терплю навіть вигляду карт, як до нас підійшов містер Саведж і шанобливо довідався у його ясновельможності, хто з гостей носить ім’я “Хікомазан”.
Лорд Регнолль здивовано подивився на нього і висловив підозру, чи не п’яний він.
ebooksa