— Двоє якихось іноземців у білому одязі, — сказав ображено Саведж, — стоять біля замку і бажають говорити з містером “Хікомазаном”. Я їм сказав, щоб вони йшли геть, але вони всілися на сніг і оголосили, що чекатимуть “Хікомазана”.
— Перепрошую, — втрутився я, — моє африканське тубільне прізвисько Макумазан. Мабуть, містер Саведж неправильно передає це ім’я. Чи можу я глянути на цих людей?
— Надворі дуже холодно, містере Квотермейне, — відповів лорд Регнолль, — але стривайте. Чи не говорили вам, Саведже, ці люди, хто вони такі?
— Мабуть, чаклуни, ваша ясновельможносте. Коли я сказав, щоб вони забиралися геть, я почув у своїй кишені шипіння і, поклавши туди руку, знайшов там велику змію, яка зникла, коли я кинув її на землю. Потім у дівчини, яка працює на кухні, з волосся вискочила жива миша. Дівчина перед цим сміялася над їхнім убранням, а зараз вона в істериці.
У цей час до нас підійшла міс Хольмс і запитала, про що ми так жваво говоримо. Дізнавшись у чому справа, вона почала просити лорда Регнолля покликати цих людей до вітальні.
— Добре, — погодився лорд Регнолль, — покличте сюди ваших чаклунів, Саведже. Скажіть їм, що Макумазан чекає на них, і що все товариство хоче подивитися на їхні фокуси.
Саведж вийшов, неначе осуджений на важке покарання. З його блідості можна було дійти висновку, що бідолаха надто переляканий.
Ми очистили місце посеред кімнати і поставили довкола крісла для глядачів.
— Без сумніву, це індійські фокусники, — зауважив лорд Регнолль, — вони виростять мангове дерево на наших очах. Я, пам’ятаю, бачив це в Кашмірі.
У цей час двері широко відчинилися і через них із незвичайною поспішністю пройшов Саведж, боязко тримаючись за свої кишені.
— Містер Хірут, містер Мірут, — оголосив він.
— Мабуть, Харут і Марут16, — зауважив я, — я десь читав, що це були найбільші маги. Очевидно, ці фокусники привласнили собі їхні імена.
Слідом за Саведжем до вітальні увійшли двоє людей. Перший був високий із поважним обличчям східного типу, довгою білою бородою, гачкуватим носом і блискучими яструбиними очима. Другий був нижчий і значно молодший. Він мав веселе, жваве обличчя, маленькі чорні очі і був гладенько поголений. Шкіра в обох не дуже темна; мені доводилося зустрічати смаглявіших італійців.
У всьому їхньому вигляді відчувалася якась особлива сила.
Я пригадав історію, розказану мені міс Хольмс, і крадькома глянув на неї. Вона була надзвичайно бліда і трохи тремтіла. Але ніхто не помічав цього, увага всіх була прикута до прибульців. Через деякий час міс Хольмс опанувала себе і, зустрівшись зі мною поглядом, поклала палець на губу на знак мовчання.
Незнайомці зняли свої хутряні плащі, поклали їх на підлогу і залишилися в сліпучо-білому вбранні і з білими тюрбанами на головах.
“Сомалійські араби вищого класу”, — подумав я.
Один із них замкнув двері. Після цього, на превелике моє здивування, обидва попрямували до мене, поставили свої кошики на підлогу і, піднявши руки догори, низько вклонилися мені. Потім заговорили не арабською, як я чекав, а говіркою банту17, якою я володів досконало.
— Я, Харут, перший жрець і вчитель білих людей кенда, вітаю тебе, о Макумазане! — сказав старший.
ebooksa