— На який? — стривожився той.
— На державну зраду.
— Ну, це не найстрашніший злочин, — зауважив отець Астольф. — Господу Богу все одно, якій державі ми належимо. Аби ваші наміри не зазіхали на моральність.
— Я збираюся звільнити з полону підданого ворожої держави…
Капелан кивнув:
— Що ж, ця справа угодна Господу. Ось і в Писанні сказано: «До свободи закликані ви, браття».
— Але це ще не все. Певно, мені доведеться завдати поранень середньої важкості людині, яка постане на моєму шляху.
Францисканець засмутився:
— А ось на це я вас благословити не можу. Навіть погану людину нівечити недобре.
Вона зітхнула:
— Отже, я зроблю це без вашого благословення. Тоді просто обійміть мене. Ми з вами, ймовірно, більше не побачимося.
Отець Астольф притис її до грудей, поцілував у маківку. Дівчинка трохи поплакала.
— З тим, хто забирає частку твого серця, не розлучаєшся до кінця життя. А можливо, й довше, — сказав їй монах.
Решта вечора пройшла у приготуваннях.
Летиція взяла гроші і зброю. Перевірила, чи є в баркасі все необхідне: вода, компас, запасне вітрило і весла.
Опівночі матроси спустили човен, і він захитався на хвилях, прив’язаний до корми. Підійшов Логан, запитав, навіщо це. Отже, Дезессар нічого йому не розповів.
— Я висаджусь на Сент-Моріц першим. Пошукаю цілющих трав, — спокійно відповіла йому Летиція те саме, що повідомила іншим. — Капітан запевняє, що за такої швидкості ми зможемо опинитися на місці вже завтра зранку.
Зиркнувши на матросів позаду себе, Гаррі прошепотів:
— Не робіть цього. Ви ще не все знаєте. Я ж так і не встиг з вами обговорити все. Поговоримо пізніше, коли всі заснуть…
— Добре, — кивнула вона, знаючи, що ніякого «пізніше» не буде.