То був найстаріший з матросів, добродушний і розсудливий «дядьо М’якушка» — так його звали всі, навіть офіцери. Славний хлопчина, чесний і простий. Все життя проплавав він морями: у мирні часи ловив тріску і ходив у торгівельні експедиції, у воєнні — ставав корсаром.
Він повернув лампу. Жорстке, наскрізь просолене обличчя сяяло беззубою посмішкою. Летиція була схована темнотою, ніщо не заважало їй з розмаху вдарити М’якушку руків’ям пістоля в чоло.
Але вона цього не зробила.
— Це ти, дядьку М’якушка? — пробурмотіла дівчина розгублено.
І я зрозумів, що бити вартового по голові вона не буде. Нізащо на світі — навіть заради порятунку лорда Руперта. Якби на посту стояв хтось несимпатичний, рука Летиції б не здригнулася. Але накинутися на старого М’якушку, який дивиться на тебе з довірливою посмішкою? Я б теж не зміг. Є речі, через які пристойна людина (чи папуга) переступити не в змозі.
— А хто після тебе заступить? — запитала Летиція.
— Звідки ж мені знати? Це ще не скоро буде, на світанку. Я щойно заступив, Нічого, я старий, у мене безсоння. А хлопці молоді, хай куняють.
Вона мовчки дивилися на М’якушку, потім здригнулася і відвела погляд.
— Чого трусишся, синку? Чи не підхопив, бува, лихоманки? Кажуть, Форт-Рояль цей — пропаще місто, — турботливо сказав М’якушка.
План втечі пішов прахом — це було очевидно і для мене, і для Летиції. —
— … Ні. Перемерз на вітрі. Що англієць?
Вартовий захихотів і притиснувся вухом до дверей..
— А ходи сюди, послухай. Схоже, з глузду з’їхав. Все белькоче щось. Шкода, я по-їхньому не петраю.
З карцеру, дійсно, долітав стишений голос. Ми теж приклалися до ляди — Летиція зверху, я знизу.
— … Я не заподію вам поганого, міс, — почув я. — Слово джентльмена. Навпаки, я такий вдячний вам за те, що з’явилися нізвідки прикрасити мою самотність. Довіртеся мені. Ось моя рука. Я не зловживатиму вашою довірою. Ми з вами в цьому похмурому світі самі, тож давайте триматися одне одного… Я притиснувся до ноги Летиції і раптом відчув, що дівчинка тремтить. Невже справді промерзла? І це у плащі? Та й ніч зовсім не холодна.
— Мені треба оглянути полоненого, — сказала моя вихованка, відсуваючись від дверей. — Капітан хвилюється. Через викуп.
Добродушний М’якушка без зайвих слів відсунув засув.
У слабкому світлі підвішеної до стелі лампи нам відкрилося незвичайне видовище.
Лорд Руперт стояв на одному коліні і, поштиво приклавши руку до грудей, провадив бесіду з невеликим щуром, який сидів на канатній бухті і зачудовано прислухався до ласкавих слів. Вже не знаю, як капітан Грей визначив стать тваринки, але, гадаю, у таких питаннях його світлості можна довіряти.
Побачивши Летицію, щур сердито фиркнув, вищирив зубки і вискочив назовні.
ebooksa