— Га? — крикнув згори Друа. — Ти до мене?
— Ні, приятелю. До Епіна!
Щоб ірландець не помітив човна, який віддалявся, Летиція сама пішла йому назустріч. Вони сіли під квартердеком, куди не долітали бризки і де не так шумів вітер. Я, звісно, наче тут і уродився.
Гаррі відразу перейшов до справи:
— Капітан розповів вам про скарби. Про золото і срібло, якого у сховку до біса. Ми заховали у потайному місці двадцять скринь, кожна вагою від десяти до дванадцяти стоунів. Але Дезессар не знає найцікавішого. — Він нахилився до самісінького вуха Летиції. — Найголовніша частина призу не золото і не срібло. Вона зберігається у сап’яновій шкатулці. Пратт, особисто відібрав і поскладав туди найкращі коралі, персні, підвіски та інші вироби з коштовного каміння. Хоч за вагою це, можливо, всього одна п’ятдесята частина скарбу, але за вартістю — третина, а то й половина. Цю скриньку я французькій короні не віддам. Вона дістанеться нам із вами. Ми поділимо все навпіл. Бо я відчуваю до вас щиру симпатію. Що скажете?
Подумавши, дівчина поставила слушне запитання:.
— Навіщо вам з кимсь ділитися? Через саму тільки симпатію?
Логан розсміявся:
— Ні, звісно. Річ у тім, що самому шкатулку звідти не витягнути. Потрібен напарник. Ось я і вибрав вас.
— А чому саме мене? З мічманом і королівським писарем у вас дружба тісніша, ніж зі мною.
— Хочете щиру правду? — Гаррі поклав співрозмовнику руку на плече. — Я добре розбираюся в людях. Інакше б уже давно дістав удар у спину. Тисячу разів. Отож ви не з тих, хто здатен встромити приятелю під лопатку ножа, навіть заради великого зиску. Дев’ять людей із десяти це зробили б, але не ви. Це по-перше. По-друге, ви тямущий хлопчина, Епіне, швидко все схоплюєте. А там є одна заковика. Джеремі Пратт нікого з нас не впустив усередину печери. Він був сильний, як бик, і перетягнув скрині сам. А печера там ого-го яка, є де сховати скарб. Я потім крадькома навідався туди. І не знайшов сховку. Може, ви зметикуєте, я дуже на вас сподіваюся… Є й третя причина. — Тут він заговорив так тихо, що мені довелося пролізти між ними і задерти голову. — Знадобляться ваші медичні, точніше сказати, аптекарські знання. Взагалі-то нас у справі четверо: ми з вами і Кліщ з Пронозою. Я недарма принаджував цих паскудників, вони теж знадобляться.
— Навіщо? Там мало двох?
— Мало. Ви і я, ми витягнемо шкатулку назовні, але потім доведеться нести її на собі. Потрібні «в’ючні віслюки» — у мене ж рука порізана. Ані мічману, ані писареві я не довіряю. Я розробив деякі засоби застереження — для цього необхідно, щоб «віслюків» було саме двоє. Не переймайтеся, у мене все продумано.
— Виходить, коштовності будуть поділені на чотири частини?
— В жодному разі! — зашипів штурман. — Я ж кажу, мені потрібні ваші медичні знання. Перший «віслюк» протягне скриню половину шляху, а потім ми запропонуємо йому підкріпитися ромом, в який ви дещо підсиплете. Ясно? Потім точно так само зробимо з другим. Ділити скарб на чотири частини не доведеться.
Летиція кивнула:
— Ясно. Якщо отруту виготовлю я, провина за два вбивства теж ляже на мене. Це не ляже тягарем на ваші взаємні розрахунки зі Всевишнім.
Ірландець збентежено сказав:
— Я ж кажу, ви хлопчина з олією в голові. У мене й так, самі знаєте, на сей момент негативне сальдо.
— Знаю.
ebooksa