Тут же увійшов і мічман, наче стояв за дверима.
— Що ви прибріхуєте, дядьку?! — сказав він, підтвердивши мою здогадку. — Заздрите моїй ученості, от і казитесь. — Він сів до столу і жадібно вп’явся у солоний окіст. — Це хто, лікар? Привіт, лікарю. Я тут один справжній морський офіцер, у гідрографічній школі навчався. Не те що ці.
— Півроку всього, потім тебе виперли, — зауважив один із близнюків.
— А з вас ніхто взагалі не навчався! Тому я вже мічман, а ви в мої роки по реях сновигали… Ой, добрий коник!
Летиція, хоч і зголодніла (за вчора вона не з’їла і крихти), поглянула на їжу з якимось острахом. Їй ще треба було звикнути до корабельної їжі. «Солоним конем» моряки називають солонину, що становить головний продукт їхнього раціону. Свіже м’ясо подають скупо, не частіше ніж один раз на тиждень, коли забивають бичка чи барана. Решту часу їдять густу юшку з часнику і зерна, запиваючи пивом або сидром. Офіцерам заведено подавати вино, матросам — на свята чарку рому. Борошна завжди не вистачає, тому, якщо на суходолі зазвичай на хліб кладуть тонкий шматочок м’яса, то в морі навпаки.
Я, однак, всього цього (за винятком рому) не вживаю. Солонину мій шлунок не перетравлює, хліба папузі в плаванні ніхто не дасть, від часнику в мене випадає пір’я. Та в морі я не буваю голодним. По-перше, я майже весь час сплю. А по-друге, якщо виникне бажання поїсти, можу політати над хвилями й вихопити з води якусь незграбну рибинку — це мені добре вдається. Коли ж ми спустимося в південні широти, над океаном почнуть пурхати летючі довгопери, смачніше за яких нічого не буває. Власне, любов до сирої риби пояснюється моїм японським походженням.
І потягнулися дні, що їх майже неможливо відрізнити один від одного.
Що таке життя на морі?
Якщо немає бурі чи бою — нудьга, рутина та безкінечне ловлення вітру. Якщо, на щастя, дме попутний — тобто на фордевінді, все просто: знай собі підіймай побільше вітрил та жени вперед, до горизонту. Якщо дме боковий, тобто на бейдевінді, у марсових багато роботи з косими вітрилами. Якщо зустрічний — корабель маневрує довгими гострими зигзагами, інколи проходячи за цілу добу всього двадцять або тридцять миль.
Матроси борються з нудьгою по-різному. У вільний від вахти час хтось в’яже хитрі вузли (цю майстерність на кораблях високо цінують), хтось править теревені, хтось грає в карти на щиглі або потиличники. Ставити на кін гроші або речі команді суворо заборонено — інакше може дійти до смертовбивства, а то й бунту. Але офіцери в кают-компанії зазвичай зневажають цією забороною. Принаймні на корсарських кораблях.
Моїй Летиції, однак, займатися дурницями і нудитися від неробства не було коли. Весь час, не зайнятий сном, вона студіювала медицину, а коли стомлювалася, виходила на палубу й намагалася розібратися у влаштуванні корабля. Зроду не зустрічав людських істот з такою спрагою корисних знань!
Вона чіплялася до всіх підряд, випитуючи назви щогл, вітрил і канатів, та як працює кермо, як замірювати швидкість і глибину — ставила тисячу різних запитань, і більшість моряків охоче їй відповідали.
Між іншим, це чудовий спосіб для новачка від початку налагодити непогані стосунки з командою.
Єдиний, хто вперто уникав спілкування з лікарем, це капітан. Щойно «метр Епін» з’являвся на палубі під час вахти Дезессара, як той негайно йшов до себе, викликавши на зміну іншого. офіцера. Якщо ж ми заставали капітана в кают-компанії, він одразу ж ішов на квартердек. Доволі незугарна поведінка, якщо врахувати, що вся «Ластівка» від форштевня до ахтерштевня була завдовжки з півсотні кроків. Раніше чи пізніше прямого зіткнення — чи принаймні пояснення — було не уникнути. Та Летиція не квапила перебіг подій. Вона, розумниця, поки що обживалася, придивлялася, пробувала завести союзників.
Ми любі Господові
З королівським писарем, за всієї його вченості, дружба в нас не склалася. Метр Сальє сам прийшов до Летиції в каюту — «з візитом ввічливості», як він висловився. Сів на каронаду і цілісіньку годину розпатякував про ницість людської натури, про свою непідкупність, про ціни на сушену тріску та інші не менш захоплюючі речі. Цікавили його також і способи лікування подагри. Погортавши книгу, мій лікар дав пораду прикладати капустяний листок і — вже від себе — не засиджуватися в одному положенні довше чверті години, бо зімлівання нижніх кінцівок призведе до їх запалення. Кліщ негайно підвівся і пішов. При кожній наступній зустрічі, яких не уникнути на маленькому кораблі, Кліщ, відповідно до прізвиська, намертво чіплявся до моєї дівчинки зі своїми нудними бесідами. Лише нагадування про шкідливість довгого перебування на одному місці могло його зупинити.
Зате зі штурманом ми швидко зійшлися. Це була людина легка, весела, не схожа на бретонських моряків і до того ж прекрасний оповідач. Він охоче навчав Летицію азів навігації, назв усіх численних вітрил, елементів рангоуту ї такелажу, а також інших морських хитромудростей. Близнюки-лейтенанти чи їхній татусь-артилерист дратувалися, якщо слухач не міг второпати, що таке «огони щаблів вантових вузлів, прибезеловані до ванта» або «нижній юферс фот-стенлог-штага», зате ірландець був завжди терплячим і розмовляв зрозумілою сухопутній людині мовою. Може, Доган витрачав стільки часу на балачки з юним лікарем, тому що теж почувався чужинцем серед команди, яка всуціль складалася з родичів, свояків і кумів. Я, наприклад, зауважив, що ірландець довго розмовляв із Кліщем, здається, ніскільки не нудячись таким осоружним співрозмовником.
Гаррі, безумовно, був найбільш моторним і цікавим членом екіпажу. У всякому плаванні обов’язково знайдеться людина, яку можна назвати «душею корабля», бо, варто йому з’явитися в кают-компанії, в кубрику чи на палубі, і там відразу зав’язується галаслива розмова, чутно сміх або затівається якась вовтузня. Без такого живчика в морі нудно.
При цьому про себе штурман розповідав не так щоб зовсім неохоче — ні, він постійно сипав історіями зі свого минулого, — але загальної картини з цих байок якось не складалося. Родом він, здається, був з Дубліна і за «славного короля Джеймса» буцімто служив у королівському флоті, але присягати «узурпатору» не захотів і відтоді плавав під прапорами всіх морських держав. Бував і в Індійському океані, і в Китаї, але частіше за все розповідав про Вест-Індію, яку, за його словами, «знав, як свою долоню».
ebooksa